Геник налив Гансу-Йоахімові й собі. Обоє випили, тільки тепер і Геник залпом. А тоді сказав, що мусить їх покинути. Щасливо, гер Ганс, пані Соломія.
У коридорі він глибоко видихнув, притулився спиною до стіни. У кухні ж сказав матері:
— Виявляється, у цьому задрипаному, забутому Богом містечку є благородні люди. Мало того, здатні пожертвувати собою заради іншого. Ну, не в містечку, але це не міняє суті.
— Отже, вона тобі сподобалася?
— Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер — латиницею і кирилицею.
— Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, — констатувала мати.
І вже тривожно:
— Що ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу — задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?
— Я ще думаю, чи можна щось зробити, — Геник опустився на стілець. — Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.
— Я приготую їм каву, — сказала мати.
А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили. що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік.
Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.
— Майн тохтер Марлен 1.
Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.
— Красьївая?
— О, так, — визнала Соломійка.
Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці. Може, з різницею у рік-два.
Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе. не зможе.
Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але. Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.
Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.
— Я отпускайт фройляйн Саломея. Отпускайт фас.
Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час
двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.
— О, єщьо віпьєм кофе, — сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.
Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.
— Ви вільні, — сказав Геник Соломії.
Дівчину била пропасниця.
— В-він. Він. хотів мене відпустити, — сказала Соломійка.
— Он як?
Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.
— Що ти наробив, Генику?
— Те, що мав, — на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.
Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.
Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:
— Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.
— Мамо.
Геник закашлявся. Весь теж трусився.
— Не змушуй мене зневажати тебе, мамо. Хай вона іде.
— А ми?
— А ми малі були і голі, — сказав Геник. — Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. — І до Соломійки: — Тебе з ним хтось бачив?
— Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.
— І ти йди, — сказав Геник. — Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.
