— А знаїш, знаїш, як я буду тибе зва. зва. звати?
— І як? — Юрчик набурмосено.
— Ни скажу. Спробуй назвати.
Братик таки назвав — з чистої цікавості. І отримав зувсім не страшне — Юрчик-замазурчик.
Віра раз якось згадала про їхню ніч перед тим, як чоловік до війська пуйшов. Якою вона душною од спраги їхніх тіл була, та ніч, якою солодкою, як любилися й не могли налюбитися. З сороміцькими подробицями згадувала. І враз із очима Соломійчи- ними зустрілася.
Соломія. Соломія дивилася так, як на неї дивилася рись тієї літньої ночі. її очі — сині-сині, небесні, жовтіли на льоту. На тому льоту, яким злітали аж до неба, у блакитну, як і вони, глибочінь і безодню. Та там їх обпікало, може, сонце, а може, та безодня. Очі жовтіли й мали когось поглинути, спалити. Навіть Віру, Вірку, безмежно щасливу в свему спомині. У глибині очей росла квітка гіркоти, отой пекучий лісовий гірчак, якого ліпше не торкатися оголеним тілом. Квітка росла й пропікала, ще не торкнувшись.
Вірка то відчула й відсахнулася. Замовкла, очі її розширилися й стали повнитися слізьми.
— Прости, — прошептала вона.
Схопила руки Соломіїні у свої й стала жагуче цілувати. Саме жагуче, торкаючись пучків і зап’ястя кожною клітинкою губ. Цілувала й плакала. А тоді підвела очі. Мука Соломії була більшою — те вона знала. Та тієї миті страшенно злякалася, бо очі подруги були геть невидющими. Зрячими, широко розплющеними і. геть невидющими. Білки викочувалися з орбіт, здавалося, з власного тіла от-от випаде вся Соломія. Вірка схопила Соломію за плечі. Струсонула. Закричала:
— Сестронько, що з тобою?
Соломія опустилася на долівку, не впала, а саме опустилася. Повільно, мовби тіло важчало на очах. Вона щось шептала. Нагнувшись, Вірка почула:
— Я тоже так його провожала.
Віра не стала питати — кого? Вона рада була, що Соломія живе. Що все минулося. Принесла води і порснула на лице. Обцілувала його. Стала розтирати скроні. Соломія розплющила очі, зно- вика сині, хоч трохи й каламутні.
— Я слабачка, — сказала вона. — Яка ж я слабачка. Прости, Віруню.
— Нічо, нічо, — сказала Віра. — Зара ми ще й по сто грам дьорнемо.
— Ти мене двічі спасла, — сказала Соломія.
Віра:
— Двічі — не двічі, рахувати не будемо. А раз жива, то ще мені послужиш.
— Як то? — Соломія. — У воза мене запрягатимеш чи що? А мо’, в плуга?
— Де ж таку цяцю — в плуга, — посміхається Вірка.
— То в що?
— Нянькою послужиш.
— Нянькою? Я й так люблю з твоїми квіточками гратися. З ля- люньою Тетянкою і Юрчиком- мурчиком.
— Бачиш.
Віра дивилася якось незвично. Щось приховувала у своїм погляді. Ніби краденим він був. Ци у когось невідомого позиченим.
— Ну, Віруню?..
У Соломії раптом чогось дух забило. Щось незнане хотіла почути і. І боялася. Чого б то?
їй стало млосно. Майже як перед тим.
А Віра соромливо так:
— Дітей своїх до тебе приведу. Завтра. Ну, ніби в тебе побути. Бо ж у мене свекруха. І свекор. І тая вирва, Варочка їхня, зі штирма очима, що по кутках зернята визбирують. І язичись- ко, як помело.
Соломія не могла второпати — до чого те? Що значить — ніби побути? Ну, Віра й пояснила, губу закушуючи. Є у неї любчик.
— Ну, є, є, чого так зириш? То ти праведниця, що жде з-за моря погоди й вітру на лопаті. А я проста жінка, Юрка довіку пам’ятатиму, і дітям про нього розказую і розказуватиму, мо’, коли й на могилі побуваю, якщо є вона десь. А тут річ особлива. Ромко Пилипців оком на мене запав. Ну, стрічаємось, стрічаємось, і чия в тім вина?
— Який то Ромко? Хутірський?
— Ну, Пилипа, що по тамтий бік шосейки живуть.
— Так він сморчок зусім.
— Ха, сморчок. Плечиська — во. Руки, як два городники 42. Ну й інструмента має файного. До війська скоро мають забрати. Каже, в ліс кличуть, тико він на друге військо настроївся. А ти- перка, бач, на сім літ, кажуть, беруть, бо ж повибивали солдатів на вуйні-вуйниці. То й хоче нагулятися.
— Я би так.
— Авжеж, не змогла б. Того й прошу дітей поглядіти, а ни з собою кличу. Бо в Ромки товариш є, з хутора, що за Мережкою. Митько Боричів. Хоч, познакомлю?
