— Вважєйте, що так.
— То я вам адрес дам. На вулиці, отамо, коло городища живуть.
Соломія не одважилася піти. Не могла. Тільки жив у грудях
безмовний зойк, доки додому їхала.
Через цілих п’ять літ зрадіє, коли дізнається — таки вернувся той, хто порятувати її хотів. І хоч його, що пройшов німецький табір, відправили у інший, «свій», все ж була надія — житиме.
Тоді ще вони всі ходили — вона, мама Соломія і тато Антін. І Василько. А через два роки з хвостиком Василько їх покинув. Подався у далекий світ. Десь у Росію. У якийсь Кіров-шмиров. За Руфиною.
Руфина була заміжньою за тим своїм офіцером, котрий тепер уже капітаном став, як через два неповні роки по женячці у відпустку з ним до Загорєн приїхала. Йшла селом горда, розфу- фирена, з наквецяними губами, з головою непокритою, а на голові ціла копиця збитого, тико не сіна, а волосся, пофарбованого в темно-червоний (бурячковий, казали в них) колір. Коли через два роки ще раз приїде Руфина, то буде на голові у неї рожевий капелюшок із сріблястою стрічкою впоперек, над крислатою, що нависала над лобом, по якому зміївся ловко закручений кучерик.
Втім, Руфина вже була не Руфина, а Раїса, Рая, Раєчка, Ра- юня, як називав її чоловік з видимим задоволенням і гордістю.
— То вона типерка Райка, — повідомила неїна мати Марина, котрій нове доччине наймення було не вельми до вподоби, хоч і ліпше за мовби жидівське, що впаяв колись покійний отець Ан- дроній, царство йому небесне, і щоб на тім світі гикнулось.
Нове ім’я дочки було законним, вписаним і в паспорті, якого Руфина-Раїса показувала з явною гордістю безпаспортним землякам. Раїса Кирилівна Боришко йшла селом не тільки гордо, а й безстрашно, на відміну од чоловіка, начуваного про «звєрства бендеровцев». Особливо щодо совєтських офіцерів і службовців. Та Раїса-Руфина сказала, що чхати хотіла на погрози й небезпеки, вона у свему селі, де нихто неї не посміє зачепити. Говорила вона по-українськи, часу од часу мовби ненароком переходячи на російську, котру таки добре опанувала.
Соломії Раїса призналася, що залишитися офіцером на служ
бі чоловіка змусила вона, бо ж її безсрібний клаповух Олежка хотів після війни демобілізуватися і поступити в той, університет, щоб потім вчителювати, як його матуся. Ну нє, сказала Раїса,
тоді ще Руфина, бо вже на той час знала — офіцери отримують зарплату удвічі більшу від нещасних засушених вчителів і училок. То лейтенанти і старлеї, а майори, а полковники! До того ж, їй подобалося бути офіцерською дружиною. Зонею, а не пепеже, тобто «законной офицерской навеки», а не «походно-полевой женой».
— Ти такий гарний у формі, — нашіптувала вона вечорами чоловікові в ліжку. — Ти кращий від тисячі гусар, Олежку. І ти ще будеш полковником і генералом. Я в тебе вірю.
Чоловік танув у її обіймах і готовий був тягти й далі ненависну офіцерську лямку. Заради її звабливої усмішки й гарячого тіла, заради тих неповторних хвилин, коли кохана Раюня зустрічала його після огидної казарми в кімнаті офіцерського гуртожитку лише в чорних панчохах і білих або рожевих трусиках, а часом геть гола, але в прозорому пеньюарі. Вона кидалася чоловікові на шию, обціловувала, звабливо терлася грудьми об мундир, а то й шинелю, обдавала пахощами і дорогих парфумів (Олежкові не варто було знати, що подарував їх, скажімо, начштабу його зенітного полку), і свого молодого пружного тіла. Зате Олег бачив, якими заздрісно-масними очима пасуть його вродливу дружину колеги по службі, й не раз із жахом думав, що серед них є багато і вродливіших, і удачливіших, і старших званням. Адже його Рая справді заслуговувала на рай. І заради того, щоб колись таки цей земний рай забезпечити, він готовий був терпіти і службу, і форму, і кількаденні виїзди на полігони. І майбутнє навчання у військовій академії, до якого підштовхувала дружина, дізнавшись, що вищі офіцерські звання присвоюють тільки випускникам тих академій.
Багато чого відверто розказала Раїса Соломії. Щось її тягло до колишньої подруги-ворогині. Приходила кілька разів за час гостювання. Під час першого приходу й спитала, що відомо про Тараса? Соломія розповіла, що Василько їздив у воєнкомат, посилали запит у те їхнє міністерство оборони, у якийсь там отдєл, чи як його. Звідти й прийшов папір, в якому було написано, що рядовий такеї-то часті Троцюк Тарас Антонович числиться безвісті пропавшим з мая місяця 1942 року.
— Тобто, він, може, й не загинув, — сказала Руфина з якоюсь особливою інтонацією.
— Якби ж то так Бог дав, — сказала Соломія. — Може, десь у плєн попав, то ще й об’явиться, ще й прийде. Оно Трохима Бальківа перед самою війною в лагер коло Владіміра забрали, думали, згинув, а бач, штири роки у німців був, а звідтам і вернувся по вуйні. Худющий, як трясця, а таки живий.
Тут і почула вона таке, що й подумати жадним чином ни могла. Райка, як ще Руфиною була, підлітком, перед війною, за перших совєтів, у неїного старшого брата, у Тараса, була таємно вельми закохана. Никому й не признавалася, бо ж підліток, політок, пуцьверіньок. І довго в серці тую любов носила. Соломії ни казала, бо горда була, бо гадала — для смішок підлива буде. А те- перка що казати!
«Дивина, — подумала Соломія. — Руфка і Тарас! А Василько замість брата залюбився, закохався.»
За третім приходом Раїска запропонувала Соломії разом до озера сходити. Бо ж Олежка взявся тестеві помагати хліва перекривати, а їй душно, насапалася, напололася на городі, то страх скупатися хочеться.
Як не віднікувалася Соломія — не прийнято у них серед будня на озеро ходити викупуватися, а таки вмовила Райка.
Соломія тико посиділа на березі, на пагорбку, й дивилася, як Раїса у блакитному купальнику в воду заходить, руки розкидає і лягає на воду, щоб пливти. А попливши, раптом зникла під водою, а тоді випірнула, стала борсатися й кликати на допомогу. Соломія, як була, в платті й кинулася в озеро. А коли до потопле - ниці підпливла, та раптом схопила неї за руку.
— Надурила, надурила, — засміялася. — Таки скупалася, боягузко .
Соломія розсердилася, проте ненадовго. Тим більше, що Раїска підпливла до неї й несподівано поцілувала в плече, а тоді в шию.
— Що ти робиш? — скинулася Соломія.
— Вибач, не стрималася, — очі у Раїси-Руфини сміялися. — Красива ти, подруго. До зарази красива. А
