— Ідного ни знаю. А другий наш, загорєнський. Петро Клим- цівський.
— Климцівський?
— Гафії Климової. Ни знаю, ци й казати, ци й ни казати.
Сильно голова Соломіїна крутнулася, ледь утрималася, щоб
з лавки не впасти.
— Та ж їх уже нима в силі. На Сибєрі.
— Тітка є. І дєдько.
— Мо’, й ни тре’ казати. Хай там, у тій Сибєрі, ни тривожаться. Хіба власті скажуть.
Як пішла Люба, сіла Соломія зновика на лавку.
«От і все, — подумала. — Прости, Петрусю. Що з тобою ни могла піти. Ти тоже казав, що я у Павловій смерти не винна. Мо’, й так воно, а мо’, й ни так. Хіба мині теє знати.»
Майнула думка — мо’, поїхати до міста, побачити, постояти, хотя б так попрощатися. Та рішила — нє, не поїде. Ни боїться, а ни хоче пам’ятати вбитим, мертвим, скаліченим. Обох буде пам’ятати, обох чоловіків, котрі неї любили, такими, як бачила востаннє — молодими, дужими, вродливими.
Павло сідав у машину, обцілований нею.
Петро, що шептав тоді, у маю, али вже пусля страшнеї похоронки:
— То не підеш, як надумали?
— Ни пуйду. Не зможу я типер з тобою бути. Нікди вже не зможу.
— Пішов би він ліпше з нами, — сказав Петро. — Може, більше б повезло.
— Хто його знає, Петрусю. Вибачєй, що так виходить.
— Ну, що ж. Прощай.
Пригортає, квапливо цілує і розтає в темряві. Наче й не було. Не було?
Від’їжджає машина з Павлом і такими, як він хлопцями й чоловіками. Даленіє. Да-ле-ні-є.
Соломія сидить у хаті на лавці. Сидить, а на село накочується осінній вечір. Заходить Василько, питає, чого ж лямпи не запалить?
— То запали, — Соломія байдуже.
Брат запалює лампу, підкручує гніт. Язик полум’я вихоплює з темряви Соломійчине лице, засіяне горем, омертвіле.
— Щось сталося? Соломко! Ти сама ни своя.
— Петро загинув, — видихає Соломія.
— Петро? Діла.
Брат сідає поруч. Скриплять двері, заходить мама Соломія, й уже їм двом Василь розказує свою новину, хіба трохи втішнішу, али тоже болючу: в село приїхав той, Руфинин офіцерик, тепер уже з трьома зірочками на погонах, і забирає Руфину з собою, така от у нього новина.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРИСПІВ
РОЗДІЛ УІІІ БІЛА ВІДЬМА
1
Тієї важкої страшної ночі, яка настала за днем, коли вона дізналася про загибель Петра, Соломія серед темряви ковтала сльози, до болю закусила губу й дала собі клятву, що ніколи нікого більш не полюбить і ніколи не вийде заміж. Це було так очевидно, як ця чорна ніч, що бродила за вікном. Десь далеко брехали пси, ледь чутно звіддалік, з приліску, кричала сова, й зовсім нечутно, але боляче, аж лопали перетинки й набухали скроні, кричала Соломина душа. Життє скінчилося, те, неїне життє, яким уміла жити, яке несла на руках, мов дитя, а може, часом і бігла наввипередки. Яким тішилася.
Яке їй боліло, але було неїне, Соломине, Соломчине, вбирало у себе й Петрове життє, і Павлове, так, і Павлове, доки вона всього не зрозуміла. Та й опісля. Опісля. з нього Павла теж було не прогнати.
«Сестрице-ноче, — звернулася тоді Соломія. — Яка ти довга. Може, ти даєш мені якийсь знак?»
Ніч мовчала. Стихли пси, завовтузився у своєму ліжкові Василько. Мо’, брата збудити, поговорити, вилити душу?
«Хіба, якби він не був братом», — несподівано подумала Соломія.
Обняла подушку, занурила в неї лице. Що ж, така її доля. Десь далеко Павло, й ближче, али ще далі, Петро. їм обом холодно — у сирій зимлі ци над землею. Вона житиме разом з ними. Як раніше, тепер утрьох, як було і буде тепер.
Та минуло п’ять років. У сорок сьомому поховали бабусю, тата Антона матір, а як не стало неї, то дід Онисько почав згасати на очах, а через трохи більше як півроку не стало й його — сидів, нитку в грубу «циганську» голку пробував засунути: чобота тре’ прошити, казав. Ніяк не міг потрапити і раптом за серце схопився, нахилився, Соломія підбігла, а дід уже не дихає.
За ці п’ять років поволі, але неухильно лікував Соломію мудрий дядько-лікар — Час. Прикладав до її ран своє невидиме зілля. Якщо спершу її мучила вина й за те, що сталося з Павлом, і за загибель Петра — ци ж не шукав і він смерти після того, як відштовхнула, думала вона не раз — то згодом і самі думки, і вина почали вкриватися начеб невидимою, тоненькою, але міцною плівкою.
