Соломія кричить — дико, розпачливо і. І прокидається.
Коло неї стоїть мама Соломія. Нахарапуджена, тремтить рука, яку прикладає до доньчиного лоба.
— Що, мамо?
— Ти так кричєла, доню. Петро приснився?
— Петро? Так, Петро. І рись.
— Рись?
— Ну, я ж тобі казала, що тоді, як у таборі були, я в лісі рись бачила.
— Спи, доцю. На бік ляж, — мама Соломія сідає на доньчине ліжко.
— Доцю. Хіба я маленька, мамо?
— Завше маленькою будеш.
Соломії тепліє на душі од цих слів. Даленіє дивний і страшний сон. Та вже до ранку вона не засне.
А в другім сні, десь за півроку, мо’, більше, йшли вони вулицею, взявшись за руки. Ніжно-ніжно. Гладили пальці й долоні одне одного. Плече в плече йшли. Про щось говорили. І раптом Петро попросив Соломію не дивитись на нього.
— Я такий, як мене вбили, — сказав він.
— Нє, — сказала Соломія. — Ти зувсім, як був колись.
— То дивися, як хоч, — наче байдуже погодився Петро.
Соломія таки глєнула. Петро був молодим, примруженим од
сонця, що висяювало навпроти них.
— Ну, бач, який я став убитим, — сказав Петро.
— Ти такий як був, ще ліпший, — ніжно мовила Соломія.
— Тоді я не тутешній, — сказав Петро. — Не туте. ш. ні.
Голос його подаленів. І сам мовби розтав. Тильки тепло лишилося на долоні.
Сон Соломія згадала, як прокинулася. Крізь вікно просіювався світанок. Вона одвернулася од вікна. Притислася лицем до подушки і тихо-тихо заплакала.
А Павло снився тоже два рази. Першого разу кохав Соломію. Вона відчувала на собі його тіло, його гарячий подих, бачила очі, що світилися в темряві. Хтіла щось казати, та Павло затулив їй поцілунком рота, й вона почала задихатися. І з затуленим ротом почула свій віддалений крик. І шепіт Павла — як він її любить.
Після того сну Соломія раптом почала боятися, що присниться, як він лупцює її віжками. Навіть якийсь час засинати боялася. Та цей страшний сон (так, він мав бути страшним) так і не навідався, не став тривожити.
Зате прийшов інший — Павло ніс неї на руках і все наказував, що вона має зробити, доки він воюватиме. Повтори, казав, і вона перераховувала — і свиней, і корів годуватиме, і полотиме городи, і жатиме жито.
«Хіба жито жнуть зимою?» — уві сні дивувалася Соломія.
Питала начеб не Павла, а себе, а Павло наказував особливо добре годувати гуску. Гуску, бо вона мусить дождатися, доки він повернеться з тої войни.
— Добре, — казала Соломія. — Я неї глядітиму.
Й цілувала Павла, щоб прокинутися геть змокрілою од поту, із дзвоном у вухах, що розхитував густу темінь осінньої ночі.
Гуску. Гуску зарізали, як вона, Соломія, пушла з хати Пав- лових батьків. Хтіла навіть попросити, щоби дозволили взяти ту гуску з собою, та не посміла.
А першої повоєнної весни прийшла до них свекруха Марія й сказала, що просить Соломку, як і сватів, прийти на роковини Павлової смерти.
— Прийдемо, — сказала Соломія. — Я прийду раніше, на обід поминальний готовити помогу.
— Того ни треба, — суворо сказала Марія. — Ми великої поминальниці не робитимемо, то є кому зготовити. Али прийди. Бо. Бо ж він тебе таки любив, Соломко, як же любив, Божеч- ку мій.
Покотилися сльози у Марії. Тихі й солоні. Соломія раптом на губах відчула, які то солоні сльози. Страшенно солоні. Вона захитала головою, а руки затрусилися.
— Мамо, — зойкнула вона.
— Я знаю, що ти не винувата, — сказала Марія. — То приходьте .
— Прийдемо, — сказала Соломія. — Прийдемо, мамо, всі прийдемо.
«Цілий рік минув», — подумала.
Якраз перед тим одважилася до Любомля з’їздити і навідатися до тої хати, в яку колись німець неї привів. Хата стояла із забитими вікнами. Сусідка сказала, що в сорок другім сина тітки Галини у Німеччину відправили, там і пропав слід, а вона хворіє, то дочка забрала до себе. Часом Геникова сестра навідується, каже, якби знали, що не вернеться брат, то продали б хату.
— А ви їм хто будете? — спитала. — Якісь родичі?
