— Ти ні в чому не винна, — казала вірна подруга Вірка. — Хіба за любов Бог карає? А якщо карає, то він несправедливий отець.
— Я грішниця, — казала їй Соломія. — Я тричі згрішила.
— А ти точно порахувала? — кепкувала Вірка. — Може, більше? Може, штири чи п’єть.
— Може, й більше. Бо я. Я пушла за Павла, хоч любила Петра. Бо Петро. Петро пушов до лісу й забув про мене. А вийшовши замуж, не змогла з Павлом жити. Збрехала Павлові, що штири рази згрішила з Петром, хоч то було тоді тико двічі. А потому. Потому ще раз, тоді, навесні, хоч обіцяла Павлові, що не буду. І Петра відштовхнула. За що мені така кара?
— Ти мале нерозумне дитисько, — сказала Вірка. — Дитисько з небесними очима. Мовчи! Я ліпше знаю. Я справдешня вдова. У мене діти. А ти, мона сказати, — солом’яна. Солом’яна вдова Соломка.
Солом’яна вдова (ци ж так?) Соломка, закасавши спідницю, мовби переходила літа вбрід. Стихав біль, плівка на очах і пам’яті ставала легким, хоч із болем, кольору крові, туманом. Крізь болючі спомини дедалі більше виростало бажання жити і благання до Господа, аби послав їй, хай і грішній, дрібку щістя, якщо не послав смерти.
Разом з вишнями і яблуками дозрівала за ці літа її краса. То була вже краса не молоденької дівчини, що причаровує, наче око перший цвіт, не дівоцька сонячність, а дозрівання, стиглість молодої, вродливої і сильної жінки. Дзвеніли дозрілою силою ноги, лебеділи, набирали висоту руки, а легенька паволока диво- очей змінювалася такою виразністю, перед якою не міг встояти, не міг лишитися байдужим жоден чоловічий погляд. Вона ловила на собі ті погляди — спершу не вельми й помічала, та не помічати було неможливо, і ось уже в якийсь момент мимоволі подумала — хто? Котрий?
Так, вона була вдова, різні чутки й ходили у селі про її зраду, про дивні взаємини з Петром і Павлом, про те, що неспроста покинула оселю Павлових батьків, що неї прогнано за гріхи. Та якщо й казали, то начеб стишено, не вельми й осуджуючи. Діяла дивна магія її вроди, доброти, приязні до людей. Кілько там була замужем, казали жінки, а жити все їдно тре’. Проводжали, голубили поглядами чоловіки, а то й словами й руками, і не один не тільки вдовець, а й парубок хотів би бачити Соломію своєю законною жоною. І вже як на другу повоєнну весну змінила чорну хустку на яскравішу, барвистішу, з’явилися перші бажаючі посвататися. Петро Перкалів з другого кутка, чию жінку Мотрунку забили німці улітку сорок четвертого, перейнявши якось на дорозі, сказав, що неї давно любить, а він же старший всього на п’ять літ. І дитина в нього тико їдна, дочка підростає, не проти буде, як він жениться.
— У мене вже був Петро, — сказала Соломія. — Звиняйте, Петрусю, другого не хочу.
— То що ж, мені ім’я змінити? — збентежився чоловік.
— Знайдете собі ще жінку.
За першим дзвінком продзеленчав і другий, а там і третій. Сваталися і з свого села, і з сусідніх. Вперто почав навідуватися Тим- ко Климів, хлопець на два роки молодший за Соломію. Він приходив мовбито за якимсь інструментом, чи то з дєдьком Антоном про щось порадитися. Погляди, які він кидав на Соломію, були такими промовистими, виразними, а голос, коли він одважував- ся до неї заговорити, так дрижєв, що Соломія після тих одвідин та ще однієї розмови на спільних гостинах у далеких родичів збагнула й усе більше переконувалася — цей хлопець страшенно, безпробудно в неї закоханий. Раз майнула думка — а може? Може, якщо одважиться посвататися Тимко, згодитися? Відчувала — цей хлопець цілий вік був би вірним, як казали в них, на руках би носив, ноги мив і воду випивав.
Тимко належав до тих загорєнців, яким ще не доставало вісімнадцяти літ у сорок четвертому, а їх уже забрали до війська — казали, бояться, щоб у ліс, у повстанці не пішли. Тимко потому крадькома розповідав, як доводилося гибіти в таборі під Саратовом, як зимою будували якийсь там газопровід до Москви. Ледь остався живим, а потім, літом сорок п’ятого року, повезли на війну з Японією, де при розміновуванні одірвало йому два пальці на лівій і вирвало цималий шмат м’яса на правій руці. Повезло, казав Тимко, бо ж могло бути й гірше — оно двоє загорєнців у тим таборі пуд Саратовом й поховали, а ще четверо лишилися служити на Дальнім Востоці й невідомо, коли то додому вернуться. Був Тимко гарним, високим, хоч і худорлявим, майстровитим. Али. Нічо, окрім легкої симпатії, Соломія до нього не почувала.
Одболів. Одболів, нивидомо чому, та ж уже не так часто згадувала, Петро. Двічі за п’ять літ тико й приснився — один раз, що у вікно стукає, вона його лише бачить, каже, що вийде зара на двір, і виходить. Сама у довгій своїй сорочці, на грудях помережаній. Виходить, а надворі нима никого, тільки місячно- місячно, здається, ни голки, а макові зернята мона збирати. «Де ти?» — питає Соломія. «Я тут», — чує голос. Петрів голос. Розуміє, що то він захотів погратися у піжмурки, як бувало в дитинстві. Вона ще й очі заплющує, руки розкидає, йде навпомацки, шукає, але нікого нима, розкинуті руки зависають у темряві, доки не торкаються якогось дерева. Соломія розплющує очі — авжеж, то їхня грушка, що на вуглі хати росте, а Петра ніде немає. Вона зводить очі на місяць — і раптом розуміє: він десь там, на цему небесному світилі, її коханий.
— Петрику, агов, Петрику, — зувсім, як колись, як малими були, гукає Соломія.
— Я тут, — чує вона голос Петра, та якийсь скрадливий, начеб його й не його, винуватий, у когось позичений, як у них казали.
— Я тут, — повторює він. — Я тутечки. Али ти не озирайся. Бо побачиш рись.
— Ту саму рись? — дивується Соломія.
— Авжеж, ту саму, — чує Петрів сміх.
Вона таки озирається. Стрічається поглядом із жовтими пронизливими очима.
Рись?
«Али чого мені так зимно? — думає Соломія. — Хіба зара зима? Я ж бачила рись літом».
Відчуває: рись ось-ось стрибне на неї. Стрибне й цего разу не промахнеться, задушить, а потім загризе.
— Ни треба, — шепче Соломія.
І тут відчуває, як її обіймають, притискають до себе міцні, дужі руки. Розуміє — то Петро. Вона мліє од щістя, радіє, що він захистив неї од рисі, повертає голову й стрічається з жовтими палаючим очима.
— Нє! Нє! Нє! Петре!
