Соломія стала шукати опори. Сіла на колоду, що лежала коло хліва. Щось стрибало в неї перед очима. Букви? Нє, ніби й не букви, а маленькі комахи. Аж замахала руками, проганяючи їх. Ні, то не букви, й не комахи, а. А що?
І враз вона виразно почула голос. Павлів голос, Павлів шепіт, що став рости у крик:
— Не май з ним нічого, доки я на войні буду. Не знайся з ним.
Соломія затулила вуха долонями, подумала: «Али ж вуйна на тоді скінчилася».
Виходить, не скінчилася, виходить, що нє. Що вона.
Соломія звелася на ноги й закричала на весь двір, на всю вулицю, на все село:
— Я його вбила! Я ж його вбила, людоньки! Я ж тибе вбила, Павлусю! Ой, Божечку мій.
Страшною, розпатланою, що била кулаками й билася головою об стіну хати, застала Соломію сусідка Явдоха. Потім й інші прибігли. Соломія була сама не своя, геть почорніла й закривавлена, й усе твердила, що то вона вбила Павла, що то вона винна у смерті чоловіка. її заспокоювали, давали пити води. Одні дивилися з осудом, бо щось підозрювали, инші із співчуттям. Тико Вірка-вдова підійшла й затулила своє долонею неїного рота:
— Мовчи. Ти ні в чим не винна, Соломко. Ходімо до хати, чуєш, ходім?..
І до всіх:
— їй треба заспокоїтися. Я зара зроблю, що треба. Ходімо, Соломко.
Вона раптом вдарила кілька разів Соломію по щоках і повела до хати.
У хаті Вірка поклала зарюмсану подругу на ліжко. Дивилася пильно, ледь-ледь всміхаючись. Мов на малейку дитину.
— Що ти ще вигадуєш, подруго?
Соломія хлипала, здригалася, мов у хаті було хтозна як зимно. Гладила Вірчину руку.
— Я. Я дала слово. він просив, щоб я з Петром нє. Господи. А я.
— Ти спала з Петром, як Павло воював?
— Нє. Тико як сказали, що вуйна кончилася. Дев’ятого мая увечері. Щось як нахлинуло, прорвалося, а ще була випивша трохи.
— То й що? Петра ж любиш?..
— А Павло ж десятого загинув.
— Яка ж ти, бабо Соломко, дурна.
Віра вкрила Соломію старою латаною ковдрою. Погладила по лобі, тоді відійшла, взяла шматину, вмочила у воду і стала з лоба, щік витирати кров.
Сказала з ледь помітною посмішкою:
— Сподіваюсь, вони ничого не зрозуміли. А я ничого не скажу. От і все. Носи свій гріх у собі, подруго. То твоє, а людям — зась.
— Як? — видихнула Соломія. — Як носити?
— А отак, — сказала Віра. — По-бабськи, по-наськи і бозна-як. Носи, допоки зможеш.
— Добра ти, Вірко, — сказала Соломія.
— Ни добра, а, як і ти, — вдова. І двоє дітей в мене. Пісня, щитай, одспівана. Бо вибили наших чоловіків і ще вибиватимуть. Шкода, що ти не понесла. Хоть од Павла, хоть од Петра. Ич, знайшла собі апостолів загорєнських.
З тим і вийшла. Надворі Вірка сказала, що Соломії тре’ заспокоїтися й поспати. А що вона тут кричєла, то й не таке буває. «Я сама думала, що на той світ одправлюся, як похоронка прийшла», — сказала Віра.
Люди поволечки розійшлися. Потім ще був прихід мами Марії і свекра Андрія. їхній плач. Горе цілу ніч трусило їхню хату.
Соломія під ранок забулась у короткому сні. А прокинувшись, подумала, що таки носитиме свій гріх з собою. Тико до Петра вже николи не піде. Заміж не вийде. І ще думала про те — сказати про гріх свекрусі ци нє? Мучило, хоч мала підозру, що Марія про щось здогадується. Не тико про літній гріх. Якось то мається прорватися, думала, вона не зможе далі тут жити, мама Марія мусить помогти.
Так і вийшло. Свекруха Марія сказала через два дні:
— Ти не винна в його смерти, Соломко. Мовчи. Я знаю, коли з тим анциболотом ще в тебе було.
— Мамо! — скрикнула Соломія.
— Мовчи, — сказала свекруха, і по довгій мовчанці: — Ліпше буде, як до батьків своїх вернешся. Щось придумаєш, чого так. Бо. Сама знаїш. Тєжко нам буде разом з тобою жити.
Про Петра Соломія взнала восени. Зайшла до їхньої хати Люба Борцьова, спершу сказала, що ото в Любовні на базарі була. А тоді вже:
— Ой, Соломко, яке там страхіттє! Двох бульбашів, повстанців, тамечки на площі коло базару вбитих виставили. Побиті страшно. І хто йде, мусить на нех дивитися.
Здригнулася Соломія. Люба. Чого їй Люба розказує? Просто так?
Люба шморгнула носом, сльозу витерла, глянула натужно якось.
