— Вуйна, вуйна кінчилася. Господи, вуйна кінчилася!
Вони обоє майже одночасно кинулися до хвіртки — Соломія і Марія. А там, посеред вулиці, Явдоха з піднятими над головою руками.
— Людоньки, Богородице Пресвята, вуйна кінчилася!
Знетямлена од щастя Явдоха, як їх угледіла, кинулася, обнімає,
обціловує.
— Тітонько, то ж типерка мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло.
— Чуємо, — Соломія направду щаслива. — І мій Павлик вернеться .
— А ти звідки знаєш? — Марія трохи недовірливо. — Що вуйна кінчилася?
— Та ж зранку до куперації пушла. Думала, гасу привезли. Бо ж сидимо як сліпні, тико хіба як у печі вечором запалиш. А там сільсовєтський голова, Іван Гараськів. Пудуйшов і бабів усіх, що тамечки зібралися, вітає. Каже, з району передали — німци здалися. Зувсім, каже, здалися. Чуже якесь слово при тім сказав, і не вимовиш на наський розум. Капаляция чи що. Повна та, каже, капаляция їм, німцям. В обід, каже, мітинг коло сільради зберемо. Всім передайте. Господи, нивже ж я Гартемка побачу? І брата свего, Йосипа.
Явдоха була літ на сім чи вісім старшою за Соломку. Ни вельми на лиці вдатною, то й засиділася у дівках. А два роки тому таки знайшовся хлопець, з сусіднього села, у приймаки до Загорєн прийшов. Два місяці тому ци трохи більше, десь після Громниць, синочка вродила Явдоха. І бач, таки вберіг Бог батька для неїно- го первістка.
«От і все, — подумала Соломія, як Явдоха пішла. — Вернеться Павло, то все якось і рішиться. Тепер, пусля війни, там, у війську, довго ж не триматимуть.»
Вона справді раділа. З радісним серцем і на мітинг йшла разом з свекром і свекрухою. І виступ Івана, голови, і фронтовика Платона Буського, которий раненим, з покаліченою ногою недавно вернувся, слухала з радісним тремтінням. І чоловіка з району, що на бричці приїхав. Всі вони вітали, казали, що Перемога над ворогом досягнута під мудрим керівництвом вождя товариша Сталіна, що буде тепер нове, щасливе й мирне життя, за яке поклали голови в боях сорок двоє загорєнців.
— То я, той-во, солдаток наших вітаю, тих, що дождалися, бо остальним, бабоньки, сочуствую й кланяюсь, — сказав Іван.
— Попросимо сказати й солдаток, — промовив чоловік з району.
— А чого. Скажуть, — Іван-голова обвів поглядом гурт і спинився на Соломії. — От наша жінка фронтовика Соломія. Ну, Соломка наша. Ну, Зозуликами їх кличуть. По-вуличному. По-наськи. Як то теперка твоя фамілія, Соломко?
— Рощуки ми, — сказала Соломія.
— То слово має жінка фронтовика Рощук Соломія Антонівна, — проголосив вельми аж врочисто Іван- голова. — Йди сюди, Соломко, тутечки ставай. Хай усі бачать.
І вже, як вийшла геть зашаріла Соломія, до представника з району:
— Отакеї-во у нас красіві солдатки. То, мона сказати, такеї й од смерти своїх чоловіків уберегти мусили. Бо як же, той-во, до такої, людоньки, чуєте, не вернутися?
Гурт, що стояв на вулиці перед сільрадою, схвально засміявся. Особливо жінки, хоч декого щось і кольнуло в серці. Соломія стояла молода, справді несказанно вродлива, розпашіла, в одягнутому з такої нагоди білому платтячку в синій горошок, з-під якого виднілися туго налиті ледь загорілі вже литки, і була схожа й на пташку, що от-от має злетіти увись, й на дивну, розквітлу наче саме до сьогоднішнього дня квітку, може, білий горошок, який, правда, розквітає пізніше, а може, ружу-циберку, котра має по краях пелюсток такі самі синюваті краплини-підсвітки. Вона була символом щастя дивно-світлого, і навіть ті, хто не дочекався чоловіків й прийшли, пов’язані чорними хустками, не мали, дивлячись на неї, злої скарлущі в душі. З-під квітчастої хустки-шальохи у Соломії виднілося густе пшеничне волосся, яке вона цього разу не захотіла зав’язувати у вузол, мовби просилося на волю, прагло обцілувати увесь світ, а не тільки ці прекрасні жіночі плечі.
— Людоньки, — сказала Соломія, серце якої шалено гупало. — Ну що сказати, людоньки? Вуйна кінчилася, хай би вона здохла, окаянниця. То ж вернуться загорєнські чоловіки, хай не всі, а вернуться. — Задихала важко, а тоді провела очима по жіночих постатях і обличчях. — Простіть нас, хто не дуждався. Ти, Вірко, прости, і ти, Ганю, і ти, Марусю, бо ж три брати полягло в чужую землю, і ти, Катю, бо ж двоє діток тоже лишилося, али як тре’ буде, поможемо. Господи, простіть, мої рідненькі. Якби ж мона було вам кусочок нашого сонця од- краяти.
Вона раптом заплакала, і що далі, то ревніше. З натовпу вирвалася Катька Тикунова, підбігла до Соломії, припала до грудей, а тоді весь гурт жіночий заплакав, заридав, обіймалися й плакали, витирали одна одній сльози й зновика плакали.
Розгублений стояв представник з району, а тоді до голови:
— Да, Іване Семеновичу, славна жінка у вашого фронтовика.
— Вона така, — з гордістю сказав голова.
— Тільки ж день Перемоги, а не плачу, — сказав представник.
— Ну, той-во, підем вип’ємо за побєду? — запитально подивився голова.
— Вип’ємо, а народ можете потім зібрати.
Як заспокоїлися трохи, Іван Семенович і сказав, що під вечір, отут, у садку Гершковім, поставлять столи, треба день такий од- мітить, то хай кожна сім’я щось принесе, якоїсь закуски, ну, там і до закуски, бо ж день побєди, не гріх і одмітить, і пом’янути, раз мир настав і нова жизня.
Краєм ока побачила Соломія, як стали розходитися, що до Руфини Василько підійшов. Щось їй каже, а вона сміється. Сміється та дівуля, а з чого? З Василька ци просто радіє? Може, ж не повернеться той лейтинантик, поїде до своєї мамусі, як живий зостався.
