де ще вирує війна.
— Передавайте привіт Павлові, якщо там летітимете, — прошептала.
Та Павло був десь на заході.
А боцюни летіли на південь.
Куди ж прагла її зболена душа?
Потім потривожив журавлиний клин тужливим покликом, аж серце затерпло. Провела і його Соломія довгим поглядом.
Гуска ж ходила по двору, разом зі свійськими колежанками йшла до ковбані.
«Що ж ти так? — подумки питала Соломія. — Хіба не хочеш полетіти?»
Гуска щипала моріжок.
Та одного осіннього дня почула з хати голосний гортанний крик. Стрепенулася, вибігла, а там її гуска стоїть і б’є крильми об землю. Соломія звела голову й у вишині, аж під високим клубком біло-сірої хмари, побачила маленькі фігурки. Гуси, нивже гуси? То ж, певне, їх почула неїна гуска.
Гуси десь там, у вишині, летіли й летіли, і даленіли, стаючи ледь помітними цятками. Гуска ж на землі ще раз загелготала і стихла. Ци почули її колишні побратими?
«Ой, ни почули», — подумала Соломія.
Сльози покотилися з її очей. Великі, мов горошини, що посипалися з неба, — на щоки, на її долю. Стояла і плакала, і щемкий жаль огортав неї саму, подвір’я, село і, здавалося, всенький світ, вже обгорнутий в пізній багрянець.
«Гуско, що ж ти, гуско?» — подумала Соломія.
Гуска вже мирно паслася.
Соломія витерла ребром долоні сльози.
Як же їй хотілося, аби швидше скінчилася осоружна вуйниця!
Як же їй хотілося бути поруч з Петром — будь-де, якщо не можна в хаті, на сімейнім ложі, то в лісі, в схроні. Так, вона помилилася, вона випустила на волю свою гординю, дала їй напитися і свеї, і чужої крові. Але то її, неїна вина, за неї їй же й розплачуватися.
Частим стало прокидання вночі, навіть коли добряче нахейку- валася за день на заготівлі дров разом зі свекром, Павловим братом Тимошем та його жінкою, і Васильком, який живою рукою ловко обтесував гілляччя, вичищав стовбури з лютою затятістю. Та затятість страшила Соломію, бо розуміла, що хоче брат утекти від думок про Руфину і неїного негаданого кавалера.
А тої ночі. тої ночі йшла крізь засніжений двір, вулицею, вийшла в поле й прямувала до лісу. Страх сковував руки й ноги, та наче щось веліло йти і йти далі. Хотіла, аби пролунав отой звук, що його почула вночі, — хижий і розпачливий. Тужливий. І закличний. Так-так, закличний.
Звернутий до неї.
Коли вже не стало сили опиратися, встала, вдяглася — тихотихо, хоч і бажала, аби прокинулися свекор чи свекруха, а то й обоє. Спинили, насварили. Та в хаті панувала тиша, яку хіба що перебивало посопування й похропування. Тиша надворі. Тер- нувся об ногу Гицель. Побіг за нею, потому відстав, ще з якимось псиськом знюхався.
Звук пролунав за селом, серед поля. Такий тужний і розпачливий, що Соломія заціпеніла. Застигла кров у жилах. Стала, зрозуміла, що далі не піде, бо страх скував її всю. Але й назад вертати не було сил. Коли ступила крок, другий, то відчула, що провалюється в темну яму. Чорнішу за цю безшелесну й беззоряну хмарну ніч.
«Рись кричала, рись мене кликала», — встигла подумати.
.Прокинулася, коли вже геть задубіла. Мороз скував усе тіло. Та знайшла в собі сили звестися. Била пропасниця, лице, руки й ноги не слухалися. І все ж пішла до села.
Коло хати бовваніла чиясь постать.
Свекруха Марія.
Соломія впала на її груди.
Вже в хаті свекруха сказала:
— Я думала — ти до нього пушла..
— До нього?
— Авжеж, до Петра. Та бачу, начеб нє. Де ж ти була, що так геть змерзла?
Вони сиділи у темряві. В хаті було теж зимно, хоч і не так, як надворі. Соломія притулилася до Павлової матері.
— Я вельми хочу, щоб Павло лишився живий, — сказала-про- шептала.
— Давай помолимося тоді, — сказала свекруха.
Обоє опустилися на коліна.
— Про себе кажи, а то батька збудимо, — почула Соломія.
4
Той крик пролунав серед весни, серед білого цвіту садів. Кричала їхня сусідка Явдоха, що бігла вулицею.
