— Хто ж то стрілєв?
— Хто-хто. Дід покійний Митро. А мо’, й живей. Навіть Питро твій, — до Соломії. — Із садка, що навпроти совєтського постерунку 41, стрілєли.
— Петро давно не мій і не був моїм, — сказала Соломія.
— Ну, я так, для прімєра, — лукаво сказала Настя.
У Соломії серце — тьох-тьох, та з кожною хвилею вже не тьох, а бух. Бух-бух, на всеньке село, хоч би хто не почув і хоч би то не Петро був, ой, Боженьку милий, що на білім світі діється.
Захарко був неїним ровесником, ну, мо’, на рік старший. Тихий, на вечорницях-досвітках сидів, як миша під помелом, то як прийде, а більше й не приходив, зітхав, правда, на неї, Соломку, косував не раз, а як вона глєне, то вогонь з печі на щоки йому перебирався.
І хто б міг подумати, що той тихоня у червону партизанку піде?! А як совєти прийдуть, зголоситься головою стати.
Докерувався. Два якихось місяці, мо’, на тиждень більше.
На третій день по селу солдати шпацирували по двоє і веліли всім на похорони йти. Мусили піти й Соломія з мамою Марією і свекром Андрієм. Вони не були родичами Дилям, Захарковим батькам, отож перед тим не навідувалися до їхньої оселі, та й жили Дилі на другому кутку. До того ж, свекор одверто сказав, що боїться йти. Боїться, бо. — Соломія розуміла — бо Захарко став мовби прокаженим, хто надто співчував родині, міг і сам отримати кулю.
Таке було село тої осені.
А на дворі у Дилів уже повно людей. Коло воріт стояли солдати, на подвір’ї оркестр із блискучими трубами, привезений з райцентру. Люди перезиралися й стиха перемовлялися. З хати долинала голосна розмова, схожа на сварку. Виявилося — таки сварка. Мати Захаркова, Онисія, хотіла сина поховати як годиться, з священиком. А молодий начальник, що з міста приїхав: «Не годиться з попом, у партизанах наш товариш Захар Кущик, а ваш син, у комсомол вступив, оркестр гратиме». І вправду заграв, як труну стали з хати виносити. Захарко лежав із закритими очима, али начеб усміхнений. Жалібна музика трохи заглушала плач. А як йшли вулицею, до Соломії наблизилася Гафія, Петрова мати.
— Коли востаннє Петра бачила? — зашептала.
— У таборі, літом, — сказала Соломія.
— І ми тоже, — Гафія. — Ми тоже. Мо’, побачиш, то передай. Як Захарко ще живий був, то приходив. Каже, як Петро з лісу не вийде, то нас до Сибіру вивезуть.
«Чого я мала Петра бачити?» — хтіла сказати Соломія й не сказала.
Чим далі йшли селом, тим більше вона мовби віддалялась од людського гурту. Журна музика лунала вже наче звіддалік. А сама Соломія летіла над натовпом. Була схожа на.
«Хіба я пташка?» — подумала Соломія.
Куди йдуть ці люди? їй нестерпно захотілося додому. Там є мама, там брати — Тарасик і Василько, там. вона сама — маленька дівчинка Соломійка. Там Петрусь і Павлик. Тоже маленькі, обоє добрі і привітні.
Али звідки цей плач?
Соломія отямлюється. Процесія спиняється коло церкви. Батьки й комсомольці та начальство з району досягли угоди — до церкви Захаркове тіло не заноситимуть, та надворі батюшка таки відправить.
«Отче наш, що єси на небесах.»
Тихо-тихо шепче Соломія. Благання до Бога, Всевишнього, Отця Небесного супроводжуватиме всі дні, всі місяці. Щоб жили обоє — і Петро, і Павло, і десь там далеко Тарас, і всі чоловіки, котрих забрали на війну. Та все ж мимоволі, десь уже в кінці зими, після Стрітення, Громниць прийде те страшне побажання смерти зовсім низнакомому чоловікові. Тому, котрий шле письма до Руфини.
Руфина. В їхньому селі кілька днів, як прийшли червоні, стояли гармати, теї, що самольоти збивають. Зенітна батарея. Стріляли, як німецькі темно-зелені птиці з чорними хрестами на крилах летіли на схід. їдного таки збили, упав зі страшним ревищем за річкою Мережкою. Солдатів коло тих зеніток було десь до десятка, а з ними офіцер, лейтенантик зовсім молодю- сінький, десь такий, як Захарко, тико в плечах, може, ширший. Той лейтенантик і запримітив Руфку, що якраз мимо проходила, до тітки свеї ходила. Видно, й упала йому в око, бо гукнув одразу:
— Дівчино!
Ну, Руфка, звісно, не промах, та ще косоочиця, оглянулася, зирнула, що не простий солдатик гукав, то й спинилася.
— Куди поспішаєте, дівчино?
Так і спитав, на «ви-те», ну, не по-їхньому, а по-своєму, а голос при тім дрижав солодко, то вже Руфина потому розказувала.
Ци води б не винесла, далі спитав.
Руфина:
— Я далеко відси живу, оно колодязь, бачите, стоїть коло тітки Бартошихи, попросіть відра, то й нап’єтеся.
— Та я би ліпше з ваших рук, — сказав той лейтенантик.
— Ми у воду цукру не насипаємо, — відказала Руфина.
— Та з ваших рук хоч і з гірчицею, хоч з отрутою.
Руфина вловила — то не просто пустопорожня балаканина, абись словом за дівку перечепитися. І під вечір сама принесла квасу, на березовому соку впереміш з чорницями настояному. Дивилася, як п’є хлопець
