Про те листування, тую любов, звісно, почули і Соломія (та Руфина й сказала, поблискуючи безсоромними болотяними очиськами), і, гірше того, Василько. Даремно Руфина заспокоювала його, що то так, шуткома, що кінчиться війна, й забуде її, поліську дівку, той пан-товариш офіцер. Василько ходив як темна хмара. Став смалити цигарки, а раз, то вже в кінці зими було, сказав Соломії, що або вб’є цю заразницю триклєтущу, що над ним збиткується, або самого себе, або й себе, і неї. Хай никому ни дістається.
Отоді й подумала Соломія страшну, лячну, аж недобре стало, в грудєх замлоїло, думку оту — думаницю, чорною блискавкою зблиснуту серед снігу передвесіннього — хай би вже загинув той чоловік. Той хлопець окаянний, що так безбожно накинув оком і серцем на Руфину-Руфинисько, Руфку дідькову.
«Господи, спаси й помилуй», — подумала Соломія наступної миті. Перехрестилася. Тяжко зітхнула.
Навстріч ішла поштарка Марія, неїна ровесниця. Кілька їх, штири ци й п’ять змінилося, бо ж нихто не хтів носити до хат чорних звісток, яких з кожним місяцем і тиднем все більшало й більшало. І слухати плачі матерів, сестер, жінок, дівчат, плачі й зойки, що розривали осінню, зимову, а потім і весняну тишу, що рвали, здавалося, не тико душу, землю, али й небо. Вмовили, зрештою, Марусю, і їй судилося принести у свою хату три похоронки, бо ж усі три брати погинули, та роботи теї гіркої не кинула, до кунця війни пронесла свій хрест і важку, повну горя- горяниці сумку.
— Нима тобі цего разу нічого, — сказала Маруся. — На щастя, й похоронок сьоннє никому ни несу.
— Кауть, вуйна скоро кінчиться, — Соломія виказала почуте.
— Дай-то Біг, бо вже несила, — сказала Маруся, в якої на той час ще був живим їден брат- фронтовик.
— Весна б скорше, — сказала Соломія. — Кажуть, такеї пори Бог землю цілує, то, мо’, й смертей поменшає.
2
Павло письма присилав рідко — у ліпшім разі два на місяць. Писав невміло, часом букви ковтаючи, і все вибачєвся, що писати нима про що — вуйна вуйною. Тико й того, що смерть ще не вцілувала. У першім, котрого Соломія чекала по-особливому, як то до неї звернеться, починав, як і потім: «Доброго дня ци вечора, мої дорогеї рідниї мамо й тату, й кохана жінко Соломко.» Так і писав — кохана. І то був знак, то була терпка й щемка радість (простив?), али то був і біль, то була рана, бо ніц вдіяти з собою ни могла. Ни могла заново полюбити свого чоловіка, та й, більш того, розуміла, що коли одверто, як на серці лежить, сказати, то й не любила николи, все виросло — й женячка та поспішна, й любощі гріховні — з обіди дівоцької, з обману самої себе, свеї дурної гордості й навіяних рідними думок, з чогось такого, що мов чорна хмара прошуміло, продзвеніло у вухах, тико на серці той дзвін і остався.
Письма одписувала Соломія, як найграмотніша в сім’ї. Описувала про все, що в родині та в селі діялося, передавала численні вітання. Писала: «Доброго дня, наш дорогий Павлику, з привітом і найліпшими побажаннями вся наша сім’я». У кінці виводила: «Цілуємо», мовби од усіх, раз написала «Цілую» і відчула, як задрижала рука.
Натомість росло бажання — нестерпне, гаряче, мов хвиля жари посеред Петрівки — бути поруч з Петром, бачити його, знати, що живий. Напевне знати, хоч і вірила, що її мольба відвертає од коханого кулі, помагає ворожі пастки оминати.
Вперше після літа стрітилися вже, як бульбу викопали. Ще більш схудлий і пропахлий димом, але чисто вибритий, виринув з глибини саду, з осіннього надвечірка. Схопив в обійми, підняв над землею.
— Пусти, люди побачать. Свекор на дворі.
— Хай. Так тебе хтів пригорнути, що думав — умру.
— Чого ж не йшов так довго?
— Бо далеко ми ходили. Аж у Білорусь.
Тоді, як і ще під час п’яти коротких стріч, більше, ніж обійми, Соломія не дозволяла. Прямо сказала про чоловікове прохання.
— А як мене вб’ють, доки тая війна скінчиться? — Соломія вчула в його хрипкому голосі гіркоту. — Як уб’ють, не болітиме?
— Не вб’ють, — затято сказала Соломія й торкнулася його руки, потім шкарубкі пальці, долоню собі до грудей притисла. — Не вб’ють. Я за тебе денно й нічно молюся. Мусить же бути на цім світі правда.
— Дєкую. Тико Бог чує, а чєсом гаспид людські молитви перехоплює та в порох обертає.
— Мою не перехопить. Я слова не тико з душі беру, а й коло серця зігріваю. Такого вогню сатана, кажуть, боїться.
Отака розмова. Соломія аж завстидалася своїх слів, хоч і були правдивими. Нічого так не бажала, як швидшого кінця війни, в якій мали вижити і Петро, і Павло, а вона після її закінчення поєднатися з тим, кого любила, як цей світ, більше за саме життє.
Була тепер мовби двічі чи й тричі законною жінкою Павлові. Не тико повінчаною в церкві та в колишній управі записаною,
бо ж як Павла уже до війська забрали, то передали з сільради, що всім, хто пошлюбився за німецької власті, треба наново переписатися, а чиї чоловіки в армії, хай заяви пришлють. Ну, Соломія написала про те веління Павлові, не могла не написати. Тайком надіялася, може, не пришле, али прислав. Значить, теж мав потаємну надію.
Петро з лісу не вийшов. Навесні Соломія зрозуміла, що правильно зробив. Хоч перед тим і вивезли сім’ю в Сибір. Бо ж тих, хто вийшов, у тюрму посадили або ж змусили за колишніми побратимами ганятися. Ци в якісь страшнії спецкоманди, про які казали в селі, що під видом вкраїнських партизан людей вбивають, послали. Нє, вона добре знала — Петро на таке ни пуйшов би.
Ті осінь, зима, частина весни були для Соломії довгими-пре- довгими.
Гуска. Восени Соломія вирішила відпустити дику гуску на волю. Нестерпно раптом захотілося, щоб гуска, котра навесні впала з неба, туди ж і піднялася, полетіла, вільна, як справжня дика птаха. Вона спостерігала, як відлітають спершу ластівки, потім боцюни. Махала чорно-білим птахам рукою й бажала обминути ті краї,
