кілька років Україна повернула Росії не тільки Шахтинсько-Донецький округ з майже поспіль російським населенням, але і Таганрозький округ (у місті Таганрозі переважали росіяни, але по округу в цілому українці складали 71,4% населення!).
Що ж стосується населених українцями частин Курщини і Вороніжчини, отут справа виглядала зовсім очевидною і ніяких привхідних класових резонів у ній не проглядалося. Що ж перешкодило цілком передати їх Україні? Тепер ми знаємо, що: три великих літери — КМА, так-так, саме вона, Курська магнітна аномалія. Лише в 90-і роки побачили денне світло документи, що пояснили справу.[130] Деякі зміни кордонів на користь України все-таки були зроблені. Якщо до цих змін Росія (Курська губернія) починалася на десятій версті залізниці на схід від Конотопа, то тепер до неї треба було їхати тією ж залізницею 90 кілометрів. Україні відійшли Путивль і Миропілля, кордон випрямили на нашу користь у районі відомої станції Хутір Михайлівський і ще в деяких місцях (де на волость, де на півволості).
Але все це ніяк не можна було назвати повномасштабним етнічним розмежуванням України і Росії. Якби рекомендації Грушевського і Багалія були виконані, в Україні стало б приблизно на мільйон українців більше. Нам ці люди зовсім не стали б зайвими. Мільйон — це чимало, якщо врахувати, що за переписом 1926 року в республіці жило 29 мільйонів людей, з яких українці складали 23 мільйони.
Коли сьогодні знайомишся з підсумками тільки що згаданого перепису населення 1926 року, бачиш, що в Північно-Кавказькому краї РРФСР у той час цілком могли бути утворені один, а то і два українських ексклави (тобто частини держави, розташовані окремо від її головної території; аналог — Калінінградська область РФ). Північно-Кавказький край простягався в той час від Воронезької області до Дагестану, він складався з 15 округів і 6 автономних національних утворень.[131]
Чи могла Україна знайти в післяреволюційні роки більш адекватні кордони? Адже відразу після громадянської війни більшовики ще були готові на сміливі, принципові і навіть проривні (тобто, справді революційні) рішення. Вони визнавали, що губернський розподіл до 1917 року не відповідав етнічному і зневажав інтереси звільнених народів, бачили необхідність змін.
Свого часу я ознайомився з історією питання. Виявилося, що Україну з самого початку прямо попереджали, щоб вона не сприймала своєї суверенності занадто всерйоз. На III з’їзді Комуністичної партії України на початку березня 1919 року гість з Москви Яків Свердлов сказав: «Здесь нужно с полной определенностью подчеркнуть, что то, что сегодня в силу международных обстоятельств мы выделим в отдельную республику, — Украину, быть может, завтра, с изменением международной обстановки, снова войдет в качестве равноправной части в общероссийскую республику». Фраза кострубата і неузгоджена, але зміст її сумнівів не викликає.
Через два тижні у Москві на VIII з’їзді РКП(б) одним з виступаючих був Георгій П’ятаков, тільки що обраний секретарем ЦК КП(б)У (а з жовтня 1918 року він очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). От що сказав цей «український гість» і уродженець Київщини: «Раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое “самоопределение” не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, в которую в некоторых случаях надо играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез». (Цей П’ятаков ще в 1917 році був автором платформи Київського комітету РСДРП, де говорилося: «при социалистической организации хозяйства независимость наций абсолютно невозможна», а право націй на самовизначення «играет на руку мелкобуржуазной реакции».)
І все-таки на початку двадцятих років існувало, як кажуть сьогодні, «вікно можливостей». Обстановка в ті роки складалася своєрідна. 22 вересня 1922 року Сталін писав Леніну в зв’язку з майбутнім заключениям союзного договору: «За четыре года Гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимовцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах и расценивающих вмешательство ЦК РКП(б) как обман и лицемерие со стороны Москвы. Мы переживаем такую полосу развития, когда форма, закон. Конституция не могут быть игнорированы, когда молодое поколение коммунистов на окраинах игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно принимая слова о независимости за чистую монету и так же упорно требуя от нас проведения в жизнь буквы конституций независимых республик». Відвертіше не скажеш.
Зі свого боку, Ленін продовжував стверджувати: «Мы признаем себя равноправными с Украинской ССР и др. и вместе и наравне входим с ними в новый союз, “Союз Советских Республик Европы и Азии”». Малося на увазі, що члени Союзу можуть і повинні виправити успадковані ними від Російської імперії кордони. Це блискуче вдалося Білоруській РСР. Вона почалася з шести повітів колишньої Мінської губернії, але її керівники, і насамперед енергійний Олександр Григорович Черв’яков (знакове сполучення імені і по батькові для Білорусії!), домоглися між 1921 і 1926 роками повного об’єднання білоруських земель у межах тодішнього СРСР.
Якби біля керма України не стояли в ті роки «інтернаціоналісти» на кшталт Мануїльського (навіть Сталін, і той називав його «липовим українцем»), Чубаря, Квірінга і до них подібних, об’єднання українських земель СРСР, включаючи створення українських ексклавів на Північному Кавказі, не було б таким вже неможливим завданням. Але, на жаль, у тодішнім вищім більшовицькім керівництві України не тільки не було людей необхідного масштабу, але не було і носіїв твердої національної свідомості, політичної волі, відповідальності перед своїм народом. Такі люди знаходилися в другому ешелоні — Скрипник, Шумський, Гринько і ще кілька людей, але на перші ролі їх не пропустили.
Чому я згадав про ці землі, які так і не стали українськими? Не для того, зрозуміло, щоб сьогодні знову порушувати питання про їхню належність, а з метою показати: ми недорахувалися таких великих просторів, освоєних і заселених українцями, — можливо, площею півтора чи два Крима, що більше ніяких територій нікому не повинні. Принцип незмінності кордонів прийнятий Україною раз і назавжди і закріплений у всіх підписаних нами міжнародних договорах. Напевно, майже кожна країна була б не проти виправити свої кордони. І, само собою, вона готова надати гору документів, що доводять її право зробити це. Але зацікавлені країни-сусіди завжди виставлять гору контрдокументів, і нічим добрим справа скінчитися не може. Україна залишиться такою, якою вона була на момент здобуття незалежності, не більше — але і не менше. Ми вже не кредитори, зате і не боржники.
Але, можливо, Україна має історичні борги перед Росією (або перед кимось ще) по якихось інших статтях? Скажімо, відомо, що в боях за звільнення української землі поклали голови й одержали поранення 3,5 мільйона воїнів Червоної Армії і зрозуміло, що більшість з них були росіяни. Я схиляю голову перед пам’яттю всіх полеглих, Україна ніколи не забуде цих велетенських жертв.
СРСР зазнав колосальних втрат у Великій Вітчизняній війні, і розподілилися ці втрати між республіками Союзу нерівномірно. Таджикістан чи Вірменія, наприклад, зазнали людських втрат, але їхня земля, слава Боїу, не ставала в роки війни полем боїв. Інша справа Україна. Вона, як і ще шість республік, була окупована повністю. Україна разом з Білорусією стали головними жертвами Великої Вітчизняної війни. Підраховано, що усього під фашистську окупацію, хоча б на короткий час, потрапило приблизно 75 мільйонів жителів СРСР, з них майже 40 млн — в Україні, 9 млн — у Білорусії, 6 млн — у Прибалтиці, 2,7 млн — у Молдавії, 0,5 млн — у Карело-Фінській РСР, 17 млн (15,6% населення) — у РРФСР.
Із загальної втрати цивільного населення СРСР від тяжких умов окупації на долю України припало більше половини (1,5 мільйона осіб). Те ж саме відноситься і до прямих жертв окупаційного режиму (2,5 мільйона осіб). Нарешті, з України більше всього погнали до Німеччини молоді (за деякими підрахунками, до 3 мільйонів осіб). Війна двічі прокотилася по Україні — спершу з заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Було зруйновано біля половини її житлового фонду, знищені електростанції (зокрема, окупанти підірвали греблю Дніпрогесу), металургійні, машинобудівні і цукрові заводи, затоплені шахти, поголів’я худоби скоротилося в кілька разів. До того ж деякі свої підприємства Україна втратила тому, що вони були евакуйовані в 1941 році на схід і залишилися на нових місцях.
Україна в роки Великої Вітчизняної війни дала Червоній армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного
