красномовних в історії. При цьому він досить типовий. Спершу з лідером пов’язують непомірні надії, приписують йому обіцянки, яких він не давав (і вільно тлумачачи ті, котрі давав), а потім платять йому ненавистю за невиконання нездійсненного. Чим більшими були надії, тим сильніша ненависть. Цінувати або хоча б помічати зроблене ні в кого бажання немає.
Єльцин — непроста особистість, з ним багато хто почуває себе незатишно. Але в мене з ним установилися добрі, досить довірчі відносини ще з часу мого прем’єрства, буквально з першого знайомства. Адже відомо, що з однією людиною чомусь виникає контакт, а з іншою ні. На щастя, з Єльциним виник. Я не відчував дискомфорту в спілкуванні з ним, можливо, ще і тому, що бачив його повагу до України. Він надзвичайно привабливий співрозмовник — з тих, хто все схоплює на лету. В останній рік перед відставкою ця здатність ослабнула через хворобу, але не зникла. Навіть ослабілий Єльцин все одно залишався російським політиком номер один. Якби не проблема «Єльцин і Чечня», Борис Миколайович увійшов би в історію як один із найбільших діячів минулого століття.
Вважав би нечесним не віддати належне першому президенту Росії за те, що він зробив для нашої країни. Він якось сказав, що Росія вела «не зовсім правильну політику» стосовно України. Я скажу так: у тих випадках, коли вона була «не зовсім правильною», це не була політика Єльцина. Помічаючи таке, він звичайно виправляв ситуацію. Багатьох у Росії Єльцин утримав від якихось твердих стосовно України кроків. Не тому, що він такий вже українофіл, скорше через уроджене почуття справедливості.
Якби не Єльцин, не знаю, чи підписали б ми «Великий договір», головний з договорів України з Росією. Звичайно, цей документ варто розглядати в дуже широкому контексті пострадянського простору, Європи й особливо такого фактора, як НАТО, але це не применшує особистої ролі Єльцина. Я знаю, які сили намагалися цьому перешкодити. Але Єльцин не тільки підписав договір, але і домігся його ратифікації 25 грудня 1998 року.
Навколо «нульового варіанту»
І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?
Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).
Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.
Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.
Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.
Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.
Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько- Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! —
За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.[129]
Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут ще в 1920 році був зроблений досить помітний перекрій кордонів на користь УРСР. Правда, зроблено це було з причин, що здивували б академічну науку. Москва була в той момент стурбована слабкістю «класової бази» українських більшовиків і намагалася зробити так, щоб до складу України ввійшло якнайбільше пролетарських районів, як українських за складом населення, так і не зовсім. Розширити лави своїх однодумців в Україні Москва вважала в той момент важливішим будь-яких інших завдань. Втім, уже через
