республіки, що виникли на уламках Російської імперії, повинні були стати автономіями Росії. Якими наприкінці XX століття могли бути наслідки, показує приклад Чечні...

Дискусія в більшовицькій верхівці 1922 року могла здатися абстрактним теоретизуванням, але час довів, що це не так. Суспільство мовчало під кригою диктатури не тільки на початку двадцятих, але і ще цілих шість десятиліть, аж до середини вісімдесятих (кухонні суперечки не рахуємо), але ідея Раковського, внесена до урочистих державних документів, чекала свого часу. Коли за часів хрущовської відлиги наш Левко Лук’яненко спробував, посилаючись на конституцію СРСР, порушити питання про можливість виходу України із Союзу, його судили за «зраду Батьківщини», присудили до розстрілу.

Сам устрій СРСР був зав’язаний на Комуністичній партії. З розпадом цієї партії розпалася і вся конструкція. Партія ж розпалася, коли вона була відділена від держави, і не ким- небудь, а генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачовим у процесі його конституційної реформи. Диктатуру партії ліквідувала, як не дивно, людина, для якої її збереження було питанням подальшого перебування на чолі держави. Причина такого кроку полягала в його сліпоті чи якомусь особистому капризі? Звичайно ж, ні. Генсек скасував цю диктатуру в момент, коли структурна криза комунізму вийшла на поверхню. Відчайдушний захід Горбачова чимось нагадував той спосіб лікування туберкульозу, який практикувався в першій третині XX століття: у хворого видаляли ребро за ребром. Іноді це допомагало. Видалення обручів комуністичної диктатури вже нічому допомогти не могло. Криза комунізму була надто тривалою і занадто далеко зайшла. Ця криза почалася ще в 1953 році і розвивалася у млявоплинному режимі паралельно з поступовим скасуванням системи масового терору.[128]

У середині 80-х криза ввійшла в гостру фазу, і радянський комунізм помер, так і не будучи ніким переможений, він прожив весь свій термін і помер від старості, від неможливості годувати і утримувати країну при сформованій структурі виробництва і супутньому політичному устрої — досить згадати споконвіку не маючу рішень продовольчу проблему.

Пам’ятаючи про це, я навряд чи погоджуся з тими, хто стверджує, що саме Єльцин вирішальним чином прискорив кінець комунізму в СРСР. Але і без того заслуги Єльцина перед своєю батьківщиною в доленосні 1989 — 1991 роки величезні. Крім усього іншого, збільшивши заряд антикомунізму в настроях своїх помітно політизованих на той час російських співгромадян, він допоміг уберегти Росію від наступного повернення комуністів до влади. Це повернення, за переконанням багатьох, в умовах вільних виборів було так само неминуче, як прихід ночі після дня. Адже в Росії була відсутня мотивація національного звільнення, що окриляла маси в інших республіках. Російський народ числився «першим серед рівних» і вірив у це. Більшість росіян звикла вважати суспільний устрій, що склався після 1917 року, своїм винаходом, своїм внеском у світовий прогрес. Єльцин дуже багато зробив для перелому цих настроїв, особливо на першому етапі, поки не почали діяти вже зовсім інші мотиви.

Стверджують, що команда Єльцина не прорахувала величезні соціальні втрати перетворень 90-х років. Але подібні «прорахунки» завжди підводять до одного висновку: соціальні втрати неминучі, а тому ніяких перетворень не повинно бути, все варто залишити як є. Більш того, коли все прогнило і падає, прорахувати що-небудь, як у рівнянні з усіма невідомими, просто неможливо. Тепер навіть зовнішньому світу стало зрозуміло, що в Росії, усупереч твердженням лівих, весь час оглядалися саме на можливі соціальні втрати і хворий зуб тягли повільно. При погляді з України все це сприймалося як «шокова терапія» (якою вона не була). Як люди вразливі, ми в результаті протягли і з нашими реформами, втративши більше трьох років.

Виннна, проте, не тільки наша вразливість. Не можна не брати до уваги і такий фактор, як систематичне знекровлювання інтелектуальних ресурсів України. Спершу Сталін 25 років бив по мозках у прямому і переносному значенні, потім Хрущов і Брежнєв, будучи родом з України і добре знаючи місцеві кадри, у масовому порядку перетягували і переманювали розумних людей. Кадровий голод 1991 року сьогодні навіть важко собі уявити. Саме він значною мірою визначив наше запізнення з реформами. Ми втратили неприпустимо багато часу — досить згадати, як ламався наш колгоспний лад. На щастя, в останній «комсомольській генерації» України з’явилися люди, з яких час та події могли ліпити державних діячів.

Восени 1993 року Єльцин зважився на крок відчайдушної відповідальності — розпуск і розгін Верховної Ради. Говорити, що Єльцин міг зробити якось інакше, може лише той, хто спостерігав події по телевізору з прекрасного далека. У будь-якому разі, не з колишнього СРСР і не з колишнього соцтабору. Від спроби реставрації комунізму, що могла б дуже швидко стати утвердженням російського нацизму, Росію відокремлював тоді один крок. Само собою, ця спроба через якийсь час зазнала б краху, але про те, яких би нових втрат це коштувало Росії і, швидше за все, не тільки Росії, страшно навіть подумати. Не сумніваюся, що більшість захисників московського Білого дому були чисті люди, упевнені, що захищають свободу. На жаль, вони помилялися, а рацію мав Єльцин. Напевно, і в Москві коли-небудь з’явиться меморіал жертв жовтня 1993 року — подібний до меморіалу комунарів у Парижі. Сьогодні люди несуть комунарам квіти, не замислюючись над тим, що було б — який був би жах! — протримайся Коммуна не 71 день, а хоча б 71 місяць.

Нелюбов до Єльцина завжди заважала опозиціонерам передбачати його кроки — прямо скажемо, досить логічні. Навіть після виборів до Держдуми 19 грудня 1999 року (в останні 12 днів його правління) опозиція і провідні журналісти нічого не зрозуміли і продовжували повторювати, що Єльцин «влади не віддасть», «піде на третій термін» і навіть «зніме Путіна, злякавшись його популярності». А все чому? Атому, що в Єльцина, бачите, «патологічна жадоба влади». Відкіля вони її взяли? Політик бореться за владу, заради влади виставляє свою кандидатуру на виборах, такі правила гри, але у випадку Єльцина не було абсолютно нічого патологічного. Те, що люди, які писали про Єльцина, постійно потрапляли пальцем у небо і були до нього кричущо несправедливі, дуже розчарувало мене в російській журналістській братії. Я ще не знав, що мені доведеться зіткнутися з подібними речами вдома, в Україні, і відносно себе самого. Але ніщо не змусить мене покуситися на свободу преси. До речі, ми з Єльциним не раз говорили на цю тему, і я добре пам’ятаю його слова: «Доводиться терпіти, Леоніде Даниловичу, доводиться терпіти. Нічого не поробиш. Слухняна преса куди небезпечніше». Говорив він і зовсім прямо: «Менше читай, що про тебе пишуть, і менше слухай!»

Справжня велич Єльцина проявилася в 1996 році. В ім’я своєї батьківщини він був зобов’язаний перемогти на других президентських виборах. Прихід до Кремля комуніста став би її найбільшою ганьбою. Увесь світ стиснув би плічми: ніхто, мовляв, і не сумнівався — це ж Росія! Єльцин відкинув усі пропозиції своїх помічників скасувати вибори. Маючи в березні гранично низький рейтинг, він вирішив іти на вибори і переміг у липні. Велич була й у тім, у якому фізичному стані він пішов на ці вибори. Іноді нас намагаються годувати байками, начебто Єльцин насправді програв. Бажаючі мають право конструювати для себе свій власний, як тепер кажуть, віртуальний світ, якщо їм у ньому веселіше жити. Не дорожче коштують і твердження типу: Єльцин переміг тому, що банки вклали страшні гроші в «політичні технології». Напевно, вклали (начебто це щось нове під Місяцем і за всіх умов негоже, начебто в США, наприклад, вибори нічого не коштують). Але могли і не вкладати. Результат був би той же самий, тому що Росія голосувала не за Єльцина (особисте ставлення росіян до нього якщо і змінилося, то незначно), а проти повернення комуністів. Долю Росії вирішило цього разу почуття самозбереження людей, які точно знали, чого саме вони не хочуть втратити. У тому і полягає найбільший подарунок долі, що люди, яким є що втрачати (далеко не в одному лише матеріальному сенсі і навіть головним чином не в матеріальному), вперше з 1917 року знову складають більшість населення Росії. І з’явилися вони багато в чому завдяки Єльцину.

Підсумки виборів в Україні показують майже повний збіг нашого розподілу голосів з російським. Саме в цьому відношенні Росія й Україна виявилися близькі, як, можливо, ні в якому іншому. Тому, говорячи про фактор під назвою «люди, яким є що втрачати», я говорю також і про Україну. Міф, начебто все вирішують політичні технології, створили і старанно підтримують, із зрозумілих причин, самі «політтехнологи». Але голодного неможливо переконати, що він ситий, і в кабіні для голосування людина все одно наодинці із собою. Ніякі політтехнології не можуть проконтролювати, проти якого імені вона ставить галочку в бюлетені. Що не кажи, а демократія тримається на таємному голосуванні й альтернативному виборі.

Є ще одна причина, чому для мене приклад Єльцина — один із найбільш

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату