стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?
Є в Україні також ті, хто прагне розіграти «русинську карту», зробити конфліктогенним регіоном мирну Закарпатську область. Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони.
Це регіон зі складною долею. Між 1919 та 1939 роками він був частиною Чехословацької республіки, де, так-сяк, але зберігалися права національних меншин («так-сяк» тому, наприклад, що Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав 28 червня 1925 року українську мову «чужою» для населення Закарпаття, після чого й почався наступ на українські школи). У березні 1939 року головою уряду автономної Карпатської Русі був призначений уніатський священик, педагог та літератор Августин Волошин. 14 березня він перейменував Карпатську Русь у Карпатську Україну та проголосив її незалежною державою. Наступного дня перший сейм Карпатської України затвердив це рішення, прийняв конституцію нової держави. Панотець Волошин був обраний президентом. Незабаром Карпатська Україна зазнала угорського нападу. На Червоному полі поблизу Хуста стався нерівний бій. Так Закарпаття (під іменем «Угорської Русі») підпало під владу фашистської Угорщини. Ужгород став Унгваром, Мукачеве — Мункачем, а місцевим українцям швидко пояснили, що вони люди другого гатунку. Після війни відроджена Чехословаччина погодилась не наполягати на поверненні їй цієї частини своєї довоєнної території, населення якої складають переважно українці, і підписала 29 червня 1945 року угоду про передачу «Підкарпатської Русі» до складу СРСР. Закарпаття возз’єдналося з Україною.
Не можна, проте, не згадати, що за 7 — 8 місяців до цієї угоди Сталін, який хоча й вважав питання приєднання Закарпаття до СРСР вирішеним, був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». У «Чорній книзі України» (її випустило у 1998 році київське видавництво «Просвіта») наведені надзвичайно цікаві документи. У листопаді 1944 року у Мукачеві раптом з’явилась — явно не без допомоги Політуправління 4-го Українського фронту — ініціативна група закарпатського духовенства, яка, мабуть, повинна була стати «виразником волі русинського народу». Був підготовлений лист «великому вождю Іосифу Віссаріоновичу Сталіну», вкрай антиукраїнський за змістом. Закінчувалось воно такою декларацією: «Воля карпато-русского нашего народа: хотим раз навсегда связать свою судьбу с судьбою наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику». Не дуже грамотно щодо російської мови, завваживши, що автори проголошують мешканців Закарпаття росіянами. Незабаром автори листа були викликані до Москви. Слідом, як очікувалось, до Москви мала прибути «гражданская делегация представителен народа Закарпатской Руси с манифестом, принятым на общем собрании депутатов местных комитетов — о воссоединении Закарпатской Руси с великим братским русским народом» (зайве говорити, що ніяких загальних зборів не було). Судячи з документів, цим питанням займалися неабиякі фігури: Хрущов, Мехліс. Перша делегація доїхала до Москви, але була прийнята лише на церковному рівні. Митрополит Олексій, який нічого не вирішував, вислухав такі слова: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России». Тобто йшла мова уже не про Карпато-російську РСР, а про Карпато- російську АРСР у складі РРФСР. Я не знаю, коли наступило протверезіння. Можливо, справу відклали до урегулювання з Чехословаччиною, а за цей час здогадалися поцікавитись думкою експертів: хто ж населяє Закарпаття? Переконавшись, що там мешкають українці, у Кремлі, либонь, вирішили забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне.
То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини». Справа президента — не дозволити, щоб інтереси незалежної України зазнали збитків. Хоча Словаччина ніяк не підтримує русинського руху, він все одно вносить дисонанс в українсько- словацькі відносини. Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» — усього з кількох чоловік, проте з вимогою «створити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатська Русь по типу Швейцарії». Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб). То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії?
Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу наші, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти.
У Росії подібні питання обговорюються зовсім інакше, через те, що Росія і так уже федерація, до того ж більше 80 років. Автономні утворення, які мали об’єктивні підстави для того, щоб у ній з’явитися, давно вже з’явились, а одне, Єврейська автономна область, навіть було утворене штучно. Система автономій, успадкована Росією від радянських часів, була на початку 90-х удосконалена, стала менш декоративною, порівняно із радянським часом, багато автономій підвищили свій «ранг», але настрої на користь поглиблення федералізації Росії швидко минули.
Сучасне російське суспільство напевне висловилося б проти будь-яких пропозицій щодо нових автономій. Саме громадська протидія поховала на початку 90-х років ініциативу про відтворення Республіки німців Поволжя на Волзі. Ще менше надій на успіх мала ідея німецької автономії у Калінінградській області. З причин, про які неважко здогадатися, проти неї виступили не тільки у Росії, але також у Польщі та Литві. Не мали ніяких шансів бути почутими також голоси, що закликали до адміністративно-територіальної автономії донських, кубанських, терських, уральських, оренбурзьких, сибірських козаків. Супротивники козачих автономій говорять, що козацтво уявляло собою не етнічні, а станові угрупування, а станів же у Росії після 1917 року і не передбачається.
Як це досить часто буває у житті, маятник, що надміру сильно відхитнувся в один бік, тепер рухається у протилежний. Мабуть, він уже перетнув лінію золотої середини, але продовжує рухатись, пориваючись до іншої крайності. «Надміру — не моя оцінка, так російське суспільство прийняло заклик Єльцина (на самому початку його першого президентства) до суб’єктів Російської Федерації: «Беріть стільки суверенітету, скільки зумієте підняти». Було й ще більш соковите формулювання: «...сколько сумеете переварить!». Російська громадськість оцінила цей заклик як необачне заохочення до сепаратизму, і з того часу не змовкають голоси за повернення до унітарної держави.
Насправді, все виявилося майстерно розрахованим. Єльцинське гасло щодо суверенитету пом’якшило, а то й нейтралізувало центробіжні настрої, які накопичились до того часу в автономних утвореннях Росії (єдиний виняток — Чечня), допомогло відбудові ново-старих еліт, що склалися в них до початку 90-х, і забезпечив лояльність або нейтралітет цих еліт у протистоянні Єльцина комуністам, Верховній Раді та червоній Думі. Цікаво, що зовсім інші історичні та політичні умови не приховали схожість тактик: Сталін у двадцяті роки і навіть на початку тридцятих часто підтримував «націонал-комуністів» у союзних республіках, забезпечуючи їхню лояльність та голоси у ЦК, які були йому необхідні для того, щоб усунути суперників.
Зрозумівши лозунг «Беріть більше суверенітету» буквально, російські автономні утворення кілька років підряд приймали закони, що підходять швидше незалежним державам. Ще у січні 2001 року Путін скаржився, що таких законів набралося уже кілька тисяч. Не зважаючи на це, за лічені місяці більшість з них, за повідомленнями інформаційних агентств, приведено у відповідність з російською Конституцією.
Підсумувати те, що сталося, можна так: Єльцин дозволив усім гуляти по траві, а Путін заасфальтував більшість натоптаних стежок — хоча й не всі. Тепер гуляти можна тільки по стежках, але в цілому простору для прогулянок стало куди більше, ніж було за радянської влади, а сепаратизму, що заслуговував би на увагу, за винятком особливого випадку Чечні, у Росії на даний момент
