подалі від орд хана Ногая, що незабаром, у тому ж році, так розорили Київ, що в ньому взагалі не залишилося мешканців (як стверджує Лаврент’євський літопис, розбіглися усі до одного).
Спадкоємець же Максима, митрополит Петро, у свою чергу переніс (у 1325 році) митрополичу кафедру, цього разу до Москви, де вона вже і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль в піднесенні Москви. Для людей Середньовіччя місто, де перебуває митрополит, було очевидно важливішим від усіх князівських столиць. Князів багато, а митрополит один.
Але — увага! — знаходячись у Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці продовжували вважатися митрополитами Київськими і всея Русі (пізніше Київськими і Московськими і всея Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький лад, Російською. Тут витоки великої плутанини з назвами. У наступному столітті відбулася сварка Москви з Константинополем, після чого митрополити московські склали з себе канонічну залежність від константинопольських патріархів. Так почалася московська автокефалія. У відповідь константинопольський патріарх у 1458 році посвятив окремого митрополита з кафедрою в Києві для православних Великого князівства Литовського і взагалі для всіх «руських» єпархій, що не перебували під митрополитом Московським. З цього часу Руська митрополія константинопольського патріархату розділилася на Київську («і всея Русі») і Московську («і всея Русі»). Цей факт остаточно закріпив, в очах греків, поняття: «Велика Росія», тобто Велике князівство Московське, і «Мала Росія» — митрополія Київська (пізніше Київська і Галицька). Поступово ці поняття стали засвоювати і ті, кого вони стосувалися. Стали писати «Русія», а потім і «Росія». Найцікавіше, що і «великороси», і українці почали це робити одночасно.
Це питання прояснив ще у дев’ятнадцятому столітті наш чудовий учений Михайло Олександрович Максимович. Навівши два десятка свідчень того, що це було саме так, він додає, що таких свідчень набагато більше. От деякі з них. Ще в 1591 році православне Львівське братство видало у своїй друкарні «Граматику» «в наставление многоименитому российскому роду» (тобто народу). У граматиці згадане «пришествие» патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архиепископом всея России». Та й сам Михайло Рагоза, починаючи з 1590 року, став писати у своєму титулі то «всея Росии» (з одним «с»), то «всея России».
Щоб ми усі вкрай заплуталися: резиденція митрополита Київського і Галицького більше ста років знаходилася у Вільні, нинішньому Вільнюсі.
Наші предки не заперечували проти назви «Мала Росія». Максимович цитує післямову знаменитого київського книгаря і лексикографа Памви Беринди до книги «Анфологион, з Богом содержащий церковную службу» (1619): «се убо приносить ти... матерь твоя в России Малой». У «Октоиху» (1630) львівського видання сказано: «в граде Леондополи [тобто у Львові] Малыя России».
Але головні свідки і судді тут, звичайно, козаки. У Білоцерківському універсалі 1648 року Богдан Хмельницький пише: «вам всем обще Малоросияном о том доносим... о уволненю от бед лядских всего народа Малороссийского... Кому з вас любима целость отчизны нашей, Украины Малороссийской...». Зверніть увагу: «Украины Малороссийской». України! Запорожці теж нічого не мали проти назви «Мала Росія». З січня 1654 року вони пишуть Хмельницькому: «А замысл ваш, щоб удатися і буди со всем народом Малороссийским... а бысте того дела не оставляли и оное кончили, як ку найлутшой ползе отчизны нашой Малороссийской...».
Проти слова «Росія» не стали заперечувати й у Москві. Вже в 1586 році патріарх московський Іов став писати у своєму титулі: «і всея Росії».
10
Чеський учений, великий педагог Ян Амос Коменський включив до своєї знаменитої книги «Світ почуттєвих речей у малюнках» карту «найголовніших держав Європи», складену в 1650-х роках. На цій карті окремо показана «Московія», а північніше і на схід її — «Росія». Кордон між ними не проведений. Україна репрезентована на цій мапі «Подолією» між гирлами Дунаю і Дніпра. «Подолія» межувала, відповідно до книги Коменського, з «Фракією», Угорщиною, Польсько-литовською державою і «Тартарією».
11
Слово «українець» ходило задовго до Петра Першого, інакше, наприклад, у Росії не могло б з’явитися прізвище Українцев. Омелян [гнатійович Українцев (1641 — 1708) був у 1689 — 1699 роках главою російського Посольського приказу, тобто, по-нинішньому, міністром закордонних справ.
12
Патріарх Нікон вважав, що «малороссияне потеряли веру и крепость добрых нравов; покой и честь их прельстили, они своему чреву работают (служат), и нет у них постоянства»). Деякі духовні книги з Києва викликали в Москві переполох. Про розп’яття Христа в них говорилося: «пригвоздили до креста». Московські грамотії побачили тут єресь, говорили, треба, мовляв, писати «ко кресту». Такі «єресі» вони знаходили скрізь, де тільки зустрічали незрозуміле для них значення слова, наприклад, «речь» у значенні «річ» і так далі. (Правда, це не перешкодило незабаром «великому призову» українських книгарів і вчених до Москви.) Тут можна згадати і великі обрядово-літургічні розходження. Українці при хрещенні не занурювали дітей в купіль, а обливали святою водою, і московське духівництво всерйоз порушувало питання, чи не є «обливанці» єретиками. І це при тому, що багато десятиліть предстоятелями російської православної церкви були саме українці, тобто, «обливанці».
13
Після переселення запорожців на нове місце уряд війська (тепер уже, щоправда, Чорноморського, а не Запорізького) видав «Порядок громадської користі», у якому «згадуючи первісний війська за назвою запорожців стан», ухвалило: «Бути в цьому війську [Чорноморському] військовому уряду з кошового отамана, військового судді і військового писаря... заради військової резиденції спорудити град, найменувавши його на честь всемилостивішої государині Катеринодар... заради збирання війська, установлення належного порядку і притулку бездомних козаків побудувати в Катеринодарі сорок куренів...» (38 з них одержали ті ж назви, що були в Січі); «усе військо розселити курінними селищами по жеребу й у кожнім курені щорічно 29 червня вибирати курінного отамана»; «для заведення і утвердження у всій землі війська благоустрійного порядку» розділити її на п’ять округів і завести окружні начальства; окружне правління повинне складатися з полковника, писаря, осавула і хорунжого, у чиї обов’язки входить «забезпечувати неодмінне і негайне виконання» письмових розпоряджень військового уряду, піклуватися про економічні потреби населення, розбирати усно сварки і бійки, піклуватися про справне і своєчасне озброєння козаків, про дороги і мости, про благоустрій і чистоту в курінних селищах, про пожежну частину, про переслідування злодіїв і розбійників, про заходи проти епідемій і епізоотій; функції ж «розправи і покарання тих у війську, хто мав погрішності» залишалися за військовим урядом; «...старшинам і козакам на вічно спокійне показаними дворами, хуторами, млинами, лісами, виноградами і рибальськими заводами володіння видати відкриті листи для того, щоб на вказане, крім хазяїна і законної їхньої спадщини володіння ніхто права не мав, та й землею не утискував; старшинам, як вождям, наставникам і піклувальникам про спільні цього війська блага, для чинної відзнаки їхніх заслуг дозволити селити при своїх хуторах родичів і вільно бажаючих людей», але для того, щоб старшини не вважали оселених у їхніх хуторах людей своїми підданими, і щоб цим людям вільно було іти із старшинських хуторів на землі війська, куди побажають, «крім боргів, якими хто буде зобов’язаний, не має волі вийти, поки борг хазяїну не поверне».
14
У післявоєнній Німеччині філософ Г. Плесснер написав книгу «Нація, яка запізнилась». У ній він доводив, що німці виявили нездатність до засвоєння свого духовного досвіду і тому є
