народом, який запізнився, можливо назавжди. Єдиний шанс для такого народу — ще раз пройти, як двієчник і другорічник, курс основ сучасного вільного суспільства. До честі німецької інтелігенції, вона не образилася на Плесснера, а поставилася до його діагнозу з розумінням. Це свідчило про рівень розумної самокритичності в суспільстві. Але свою роль відіграло, підозрюю, і те, що людина, яка настільки нищівно оцінила історичний досвід Німеччини, носила пересічне німецьке прізвище. Якби книгу написав представник країни-переможниці, та й узагалі будь-хто, кого б сприймали як чужого, не дуже доброзичливого спостерігача, німецька свідомість відкинула б його критику як упереджену і тому не варту уваги. Я дуже хочу, щоб хто-небудь розумний написав про недоліки українського характеру, способу життя і сприйняття світу, але буде краще для справи, якщо автором такої книги стане той, хто знає наші недоліки зсередини, кого не обдуриш на полові, але тому і здатен викликати у нас довіру — тобто, щирий українець. Я не обов’язково з ним погоджуся, але обов’язково обміркую навіть найсуворіші висновки, якщо він до них прийде.
15
Можливо, «схильність до меланхолії», що згадується етнопсихологами стосовно українців, описує саме той стан людини, коли вона — усвідомлюючи це чи ні — згадує про існування непояснених явищ і питань, які не мають відповіді? Перечитуючи «Историю моего современника» Короленка, я наштовхнувся на кілька місць, чомусь не відмічених свідомістю в юні роки, коли я читав чудову сповідь уперше. Сьогодні ці фрагменти здаються мені дуже красномовними. От один з них. Батько автора (і героя) привіз із Києва «старинную большую книгу в кожаном переплете». Це був «Печерський патерик», збірник про історію Києво-Печерського монастиря і перших його подвижників. Даю слово Володимирові Галактіоновичу Короленку: «Это произведение, исполненное глубочайшего невежества и суеверия, но вместе и глубокой искренности, на всех своих страницах испещрено чертями и чертенятами, которые являлись пещерным подвижникам. Аляповатые лубки изображали их в виде маленьких смешных полуобезьян, с хвостами крючком и с птичьими ножками, и всюду они представлялись только проказниками, то прячущимися в рукомойники, где их монахи закрещивают и запирают, то принимающими вид девид, то являющимися в виде свиней, больших ящериц, змей или собак. Они устраивают монахам всякие козни, но иногда и монахам удается изловить их; тогда они их наказывают, заставляют таскать бревна и, по странной снисходительности, опять отпускают на волю. Мне кажется, что эта почтенная книга, по которой впоследствии я выучился славянскому чтению, сильно уронила в наших глазах грозную репутацию черта, и мы, допуская ее существование, потеряли к нему всякое уважение и страх».
За словами коментаря, казково-фантастичний світ марень, знамень і чудес має в «Патерику» реальну історичну основу, от так прямо і сказано. На пенсії з задоволенням розберуся, що мається на увазі, спробую зрозуміти, чому наші предки так спокійно жили поруч з нечистою силою, не особливо прагнучи з нею боротися. У Росії інші відносини людини з потойбічним світом, своя поетика страшного, не схожа на нашу. Справжня ця історія чи вигадана, вона — у тім вигляді, у якім її доніс до нас автор — могла відбутися (чи бути вигаданою) тільки у нас, в Україні.
Інший уривок з Короленка, зовсім гоголівська історія. «Наша кухарка рассказывала разные случаи из своего детства... Отец ее в старые годы “чумаковал”, то есть ходил с обозами в Крым за рыбой и солью, а так как мать ее умерла рано, то отец брал ее с собою... Таким образом, ее детство прошло в чумацких валках, в странствованиях по степям на скрипучих возах, с ночлегами в степи. При этом она видела “своїми очима” много таинственного и чудесного.
...Отстали от табора и ночью должны были переезжать через болота по длинной гребле, в конце которой стояла мельница. Ночь была ясная, как день, а на мельницах и в бучилах, как это всем известно, водится нечистая сила... Девочка не спала на возу и, взъехав на греблю, увидела, что стороной за возом бежит что-то маленькое, “як мыша”. — Тату, — сказала она задремавшему отцу, — вот за возом “мыша бежит”. — Отец оглянулся и тотчас же стал креститься. — “Говори, доню, отче-нашу”... Оба стали молиться, а мыша выросла в крысу, потом стала, как кошка, потом, как лисица, как волк, и наконец, как медвежонок. Медвежонок вырос в медведя и все продолжал расти, так что когда они подошли к концу гребли и поравнялись с мельницей, то он был уже выше мельничной крыши. Но тут оказалось, на счастье путников, что чумацкая валка расположилась ночевать на лугу за мельницей, так что оттуда слышались уже говор, песни и крики. Нечистий, увидев огни и такую силу крещеного народу, вдруг поднялся на дыбы, что- то “загуло”, как ветер, и медведь кинулся в омут...
Отец присоединился к табору и попросил, чтобы его с возом пустили в середину. Чумаки, видя, что с человеком случилось такое происшествие, признали его требование справедливым, раздвинули возы и очистили ему место. Отец, кроме того, был человек “знающий” и потому, прежде чем лечь спать, обвел круг кнутовищем около своей телеги, закрестил его и заговорил заговорами. Ночью кто- то, очевидно, искал среди спящего табора именно его и его дочку. Наутро весь табор оказался в полном беспорядке, как будто невидимая сила перетрясла его и перешвыряла так, что возы оказались перемешаны, хозяева очутились на чужих возах, а иных побросало даже совсем вон из табора в степь... На один из таких рассказов вошла в кухню моя мать и, внимательно дослушав рассказ до конца, сказала:
— Вот ты, Будзиньская, старая женщина, а рассказываешь такие глупости... Как тебе не стыдно? Перепились твои чумаки пьяные, вот и все...
Будзиньская очень обиделась:
— Я еще вовек не лгала, — ответила она с большим достоинством, — а паны, дело известное, ничему не верят».
Наприкінці несподівана подробиця. Стара куховарка «признавала, что в последнее время народ стал хитрее и поэтому [!] нечисти меньше». Ну, хіба не диво? Для мене очевидно, що все тут, до найменшої подробиці, до розмови куховарки з матір’ю, дуже українське.
16
Те, що у формуванні наших народів велика роль інших етносів, свідчить, наскільки наші слов’янські предки були розумнішими нинішніх расистів-аматорів. Уже тисячу років тому вони розуміли, що приплив свіжої крові є благо. Результат цього розуміння речей у наявності: ніде в світі ви не зустрінете у вуличній юрбі стільки красунь, як у Дніпропетровську і Петербурзі, Києві і Москві. Українці і росіяни безумовно можуть пишатися усіма своїми предками без винятку.
17
Колись община була соціальним гальмом, але її повне зникнення — велика втрата. Община — це громадянське суспільство в мініатюрі. На сучасному Заході общинне життя в масштабі вулиці, кварталу, підприємства, етнічних і релігійних груп усіляко заохочується державою. Англійський прем’єр- міністр Блер у промові з нагоди приходу 2000 року, ставлячи Англію в приклад усьому світу, говорив, що й іншим націям для успіху в наступному тисячолітті необхідно «розвивати общинні узи». Він пояснював це так: «люди мають потребу в общинах, мають потребу в почутті належності». Я вважаю, що ці слова адресовані, зокрема, українцям і росіянам.
18
Довоєнна Молдавська АРСР у складі Української РСР була непомірно великою, набагато більшою нинішньої невизнаної Придністровської республіки. Її площа складала 8288 кв. км (Придністровська республіка займає 4163 кв. км). У такому вигляді вона була утворена більшовицькою сваволею в жовтні 1924 року, її кордони були проведені суто вольовим чином — почасти особисто «героєм Громадянської війни» Григорієм Котовським, який сподівався стати на чолі республіки. Вона містила в собі значну частину нинішньої Одеської області з містами і селищами Кодима, Балта, Котовськ (Бірзула), Ананьєв, Червоні Окни, Ширяєво, Слобідка, Піщана.
