людиною і розумів, що змінити його у випадку розчарування буде важко. Легко стати васалом турецького султана — стати, а потім перестати: султан далеко, за Чорним морем, — у тім же Константинополі, що і патріарх. А до Москви всього 800 верст.
Після вибору Володимира Великого вибір Богдана був другим за значенням для долі України. Чи спадала на думку йому самому аналогія між Володимиром і собою?
Ми не сумніваємося в правильності вибору Володимира Великого, але чи визнаємо ми правильність вибору Богдана Хмельницького?
Я не збираюся ухилятися від усіх цих питань, залишати їх риторичними, змусити висіти в повітрі. Але моя відповідь не може бути й однозначною.
Ми оцінюємо діяльність гетьмана в її цілісності. Ми не шанували б його пам’ять так, як шануємо сьогодні, якби казали собі: так, він зробив багато правильного і видатного, але найвідповідальніше для України рішення його життя виявилося помилковим.
Щоб прийняти «найвідповідальніше для України» рішення, необхідна була наявність України. Не географічної назви, що закріпилася за південно-східною окраїною Речі Посполитої, а самостійної держави, визнаної (гласно або негласно) як таку сусідами. Саме створення такої держави є головним досягненням, головним подвигом Хмельницького. Як не дивно, багато істориків минулого прогледіли це досягнення гетьмана.
До 52-літнього віку це був діяч дуже скромного розмаху, для історії — практично приватна особа. Вождем України Хмельницький став не в кінці успішної кар’єри, а поза всяким зв’язком з нею. Так, його кар’єра, власне, була вже закінчена. Людина, що вирішила підняти свою батьківщину на боротьбу за звільнення, була на той час навіть не генеральним писарем Війська Запорізького, а просто сотником чигиринським.
Останні десять років життя Хмельницького — від його втечі на Січ восени 1647 року до смерті в 1657-му — яскрава комета на небосхилі нашої історії. Саме тоді прийшов час звільнення України, і їй був потрібен вождь. У тодішній Україні було багато хоробрих, ділових і освічених людей, та ще і більш молодих, але всенародне повстання повів Хмельницький, що не може бути випадковістю.
Для України було щастям, що вона змогла висунути в середині XVII століття діяча такого масштабу, якому поталанило розрубати гордієв вузол здавалося б нерозв’язних протиріч і через століття після занепаду Київського князівства відновити його.[49] 3 ім’ям Богдана Хмельницького пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Богдан символізує єдність і безперервність буття України від часів князівської Русі до героїчної Козацької епохи національного відродження вісімнадцятого століття і завоювання незалежності в столітті двадцятому.
Серед політичних діячів нашої історії він одним з перших надихнувся державною спадщиною Києва і став продовжувачем цієї спадщини. Геній Хмельницького — у відчутті моменту, у розумінні того, чому вже прийшов час, а чому поки що ні, у ясному усвідомленні надій і сподівань усіх шарів українського народу.
Продовжуючи Богданову справу, ми здійснюємо третю спробу відродження своєї держави. Саме тому 400-річчя від дня народження гетьмана відзначалося в нас у 1995 році як пам’ятна дата державного рівня.
Часто запитують: а чому Україна не була проголошена незалежною вже в XVIІ столітті, що зупинило гетьмана? Це питання хвилювало й одного з класиків української історичної науки, визнаного глави київської історичної школи Володимира Боніфат’євича Антоновича. Більше ста років тому в статті «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» він намагався відповісти на нього. На відміну від авторів, що бачили нездоланні зовнішні перешкоди на шляху до незалежності, Антонович побачив важливу внутрішню перешкоду: відсутність в українцях XVII століття прагнення до державного виокремлення.[50]
Якщо Антонович має рацію, і така внутрішня перешкода існувала, Хмельницький не міг не бачити її і не брати до уваги. Слова «Нам не можна більше жити без государя», з якими Хмельницький звернувся до Переяславської ради, підтверджують, що він ураховував її.
І дійсно, такі поняття, які сьогодні самі собою зрозумілі, як то «національна держава» і «національний суверенітет», були ще не дуже звичні для його століття. По-справжньому час цих понять у Європі прийшов уже після Великої Французької революції і наполеонівських воєн. А в XVII столітті уявлення про те, що суверенному князівству, королівству, гетьманству і т. д. цілком природно перебувати «під високою рукою» одного з великих монархів, здавалося абсолютно безперечним, добровільне підданство було узвичаєною формою волі. При цьому дане князівство, королівство, гетьманство зберігало свою правосуб’єктність з точки зору міжнародного права того часу. Не тільки в географічних межах досяжності гетьманства Хмельницького, але й у світі взагалі не було іншого сильного православного государя, не було такої православної країни, на яку можна було обпертися. Тепер ми розуміємо, що якимось надлюдським чуттям Богдан вибрав єдино правильний шлях.
Але на цей шлях він направив не той народ, що піднімав на повстання. Після шести років боротьби це був вже інший народ. Орест Субтельний стверджує: «Найважливіше досягнення Хмельницького полягало в тому, що в суспільстві, яке не має ні твердої впевненості в собі, ні навіть ясного усвідомлення своєї самобутності, гетьман розбудив приспану гордість, силу і волю до боротьби за свої інтереси».
Як зрозуміти, чому в той чи інший складний період історії саме ця, а не інша людина встає на вістря суспільно-політичного життя? На прикладі Богдана Хмельницького добре видно, що це визначається, крім якостей керівника, ще і почуттям впевненості у своєму призначенні, таємничою здатністю відчувати хід історії.
Гетьман зумів використати в тодішніх умовах багато чого з попереднього досвіду визвольного руху. Прагматизм, готовність до розумних компромісів і переговорів цілком природно поєднувалися в ньому з твердістю при звертанні до військової сили.
Богдан Хмельницький зумів угадати, куди рухається Україна кінця 40-х років XVII століття, уловити стрімке зростання національних і соціально-економічних протиріч, дійсний зліт масового невдоволення католицьким поневоленням. Нестерпний гніт панщини, релігійні утиски, сваволя «своєї» місцевої влади і грабіж орендарів підвели ситуацію до вибуху.
Це був дивний час. Історики підрахували, що українська визвольна війна була однієї із семи революцій, що відбувалися тоді в Європі. Серед них була й англійська революція. Показово, що в 1649 році керівництво Англії (де тільки що був страчений король і проголошена республіка) звернулося з відозвою до українського гетьмана, як до союзника в боротьбі із спільним ворогом, папським Римом. А в 1656 році Кромвель відправив на континент свого наближеного, генерала Джефсона, для встановлення зв’язку з Богданом Хмельницьким з метою створення «великої антиримської, антигабсбурзької й антиконтрреформаційної коаліції».
Український народ брав діяльну участь у пробудженні Європи, що вступала в новий період свого розвитку — період поступового утвердження буржуазних відносин і створення національних держав. Однак цьому періоду випало бути дуже довгим, лічені країни потрапили до першого ешелону. З різних причин в Україні не стало можливим реалізувати багато історичних шансів того часу.
Як відомо, після перемоги біля Жовтих Вод і Корсуня, з яких почалася національно-визвольна війна нашого народу, повстання стрімко охопило обидва береги Дніпра. Сам розмах боротьби швидко змінив її кінцеву мету. Мова йшла вже не про вирівнювання козаків з польським дворянством, а про звільнення України від іноземного ярма і про зміну сформованих соціально-економічних відносин. Одночасно з усуненням органів влади Речі Посполитої почалася заміна її адміністративно- територіальних одиниць на козацьку полкову систему, з’явилися власні державні установи. От чому очевидна і правомірна характеристика визвольної війни як національної революції.
Крім створення вільної держави в етнічних межах, ця революція була націлена на закріплення козацької власності на землю. Сьогодні ми б побачили в ній щось схоже із власністю фермерського типу. В історичній ретроспективі видно, що це були не просто два найважливіших, але і два взаємозалежних завдання. Наші класичні історики, захоплені сюжетною стороною подій (і справді
