безмежно яскравою), не приділили їм достатньої уваги.
Становлення України відбувалося у вкрай складних умовах. При створенні владних структур і налагодженні їхньої діяльності, особливо на звільнених окраїнних територіях, Богданові доводилося переборювати неймовірні перешкоди. Відтворюючи в масштабах України адміністративний устрій Запорізької Січі, Богдан Хмельницький не пошкодував зусиль, щоб забезпечити безвідмовність усіх ланок виконавчої влади знизу доверху, не забуваючи про зміцнення гетьманської влади, чого вимагали внутрішня і зовнішня обстановка того часу. «Статті про устрій Війська Запорізького», спираючись на які гетьман домагався від полкових і сотенних органів неухильного виконання своїх розпоряджень і указів, стали чимось на зразок адміністративної конституції України.
Хмельницький скликав Раду і сам активно брав участь в обговоренні і прийнятті рішень, сам вникав в організацію судочинства, фінансів, очолював військо, керував зовнішньою політикою, боровся із проявами сепаратизму.
Богданові знадобилися вся його мудрість і витримка, щоб опанувати ситуацію після заключення Зборовського і особливо Білоцерківського договорів з Польщею.
Здавалося, під ударами внутрішніх безладь і зовнішніх ворогів Україна загине. Однак гетьман зумів здолати ці труднощі. Визнавши, у явній і неявній формі, справедливість основних вимог селянства, він пом’якшив внутрішню напруженість, а після перемоги під Кийком зумів повернути втрачені було території.
Відновлення держави, спадкоємиці Древньої Русі, було, без сумніву, найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV — XVII століть.
Усупереч відомій непослідовності і класовим пристрастям, у внутрішній політиці Богданової держави присутнє прагнення пом’якшити соціально-економічні протиріччя. Одним з мудрих і далекоглядних заходів гетьмана став розвиток інституту «охочих» козаків. Попри всі можливі застереження, його внутрішня політика в цілому відповідала інтересам практично всього населення.[51]
Звичайно, соціальні процеси не були ані прямолінійними, ані легкими. Спочатку було схоже, що козаки перетворюються на новий стан, хай і досить розмитий, але «покозачування» так і залишилося вельми неглибоким. Формування козачого стану, подібного до великоросійського на Дону, у самій Україні так і залишилося незавершеним (звинувачувати в цьому Богдана Хмельницького ми, звичайно, не маємо права). За півтора століття старшина остаточно улилася у всеросійське дворянство, а колишні козаки стали державними селянами.
Після провалу спроб перетягти на бік національно-патріотичних сил українське панство Богдан Хмельницький змінює своє ставлення до великого і середнього феодального землеволодіння. Не заохочує він і апетитів козацької старшини. Усі вони наділялися маєтками («ранговими маєтностями») лише на термін перебування у своєму чині. За період 1648 — 1655 років у документах не виявлено жодного універсалу, який закріплює рангові маєтки у власності козацької старшини, і знайдений всього один документ, що підтверджує право на володіння маєтком.[52]
Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.[53]
Політика Богдана Хмельницького, його особиста харизма допомогли консолідації України. Він прагнув будь-що-будь не допустити громадянської війни, кілька разів гасив її вогнища, умілою тактикою усував загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил.
На відміну від багатьох політиків Європи того часу, гетьман не виявляв нетерпимості до інших народів, ніхто б не назвав його і релігійним фанатиком. Виступаючи проти католицизму й уніатства, рішуче відстоюючи інтереси православ’я, він, разом з тим, визнавав право інших конфесій на існування. Він говорив: «є один Бог і одна християнська віра». Той факт, щодо козацького реєстру 1649 року потрапила чимала кількість вихідців із сусідніх земель і країн, яскравіше за все підтверджує широку толерантність гетьмана.
Велика заслуга Богдана Хмельницького й у становленні нової судової влади. Станово-шляхетська польська судова система заміняється при ньому сотенними і полковими судами, генеральним судом, сільськими судами. Гетьман практикує відправку судових комісій для розгляду справ особливого значення. У містах магдебурзького права широке коло обов’язків покладалося на міські суди, вони набувають рис судів загальної юрисдикції.[54]
Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика і його однодумців узагальнити величезний досвід козацької демократії в документах, що стали зараз широко відомими, необхідно підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму (який сягає звичаєвого права і «Руської Правди») був усе-таки Хмельницький. Важко переоцінити значення для вітчизняного державного будівництва підписаних гетьманом договорів, правових актів і судових установлень. Деякі з них зберігали своє юридичне значення в автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть за часів Катерини Другої.
Богдан Хмельницький багато зробив для створення нової української армії. Для цього він уміло використовував як найбагатший козацький досвід, так і досягнення інших армій, зокрема, загартованої у вогні Тридцятирічної війни німецької армії. Гетьман був талановитим і самобутнім полководцем. Він успішно керував військом до 200 і навіть до 300 тисяч людей, узятих від сохи. Його маневр при Корсуні і Зборові вивчають у військових академіях.[55]
Цілком очевидно, що заснування в СРСР у жовтні 1943 року, слідом за орденами Суворова, Кутузова й Олександра Невського, ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів не було просто політичним жестом.[56]
При цьому гетьман усе-таки не був прихильником воєнних рішень. Може, тут криється ще одна відповідь на питання типу: «А чому з-під Пилявиць він не рушив військо на Варшаву?». Аналізуючи дії Богдана методом «зворотнього відліку», розумієш, що він постійно сподівався на рішення тієї чи іншої проблеми через дипломатичний торг. Іншими словами, він прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це йому не завжди вдавалося. «Безперечно є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше як згода і мир», — сказано в його інструкції послам до трансільванського князя в 1656 році. А якщо так, чому б людям не пропускати середню частину триптиху: мир — війна — мир?
Особливий бік діяльності Богдана Хмельницького — зовнішньополітичне забезпечення існування новонародженої держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний талант у сполученні із сміливістю і готовністю йти як на зважений ризик, так і на компроміси неодноразово виручали Україну.
Богдану Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення в складній грі політичних і військових сил Європи, укладаючи союз з одними і домагаючись нейтралізації інших. Завдяки цьому, він домігся визнання своєї держави урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.
Однак тверезий аналіз знову і знову приводив його до невтішного висновку — жодна з навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження України, з одного боку, і різке ослаблення Речі Посполитої, з іншого, могли б ще раз зламати співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, сформоване з такими зусиллями після Тридцятирічної війни.
Хмельницький опинився перед вибором: залишитися віч-на-віч з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити такі дорогі завоювання, або, заради їхнього збереження, прийняти протекторат однієї з великих держав цієї частини світу. Такими були в той час Блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з геополітичної ситуації, що склалася тоді, видно не було. Існувала ще Швеція, але вона до 1653 року не виявила помітного інтересу до українських справ. Після болісних роздумів гетьман визнав кращою протекцію московського царя.
Цей крок був тим більше змушеним, що кримський хан на той час прийшов до взаєморозуміння з польським королем (у Каменецькому договорі 1653 року) про те, що ніякого статусу
