кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити — але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.
Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.
Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна — така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.
Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.
До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.
Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта — ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.
Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.
Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.
А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.
Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 — 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».[65]
Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?
У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.
Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.
Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.
Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті — іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.
Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої
