Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.
Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:
Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.
В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?
Був і ще один фактор. Як тільки імперська Росія побачила загрозу, яку таїли для неї утвердження і розвиток української мови, вона відразу ж ужила цілеспрямованих заходів по її приниженню.[69]
Залишається тільки дивуватися тому, що поставлена в такі умови українська культура в Російській імперії зуміла продовжувати свій розвиток. Школу виживання вона скінчила на відмінно. Навіть у роки гонінь на українське слово вона висунула плеяду першокласних письменників і драматургів, таких як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вона висунула видатних етнографів- українознавців, мовознавців, лексикографів, істориків, публіцистів, театральних режисерів. Заборона українського театру була знята у 1881 році, усього іншого — лише в 1905.
Сімдесят років, від арешту Тараса Шевченка і його товаришів по Кирило- Мефодієвському товариству і до революції 1917 року, розвиток української культури був розвитком «всупереч», розвитком «у відповідь на». І без того затиснута в лещатах часу, змушена наздоганяти, українська культура в Російській імперії постійно перебувала в нерівних умовах у порівнянні з російською культурою. Населення головних міст за відсутності повномасштабної національної школи на практиці майже все було російськомовним. До того ж, у цих містах, з різних причин, жило порівняно мало українців. Аудиторія української культури увесь час залишалася штучно обмеженою.
Я не схильний демонізувати політику царської Росії стосовно українців. Вона була відчутно м’якшою за політику, що провадилася в ті ж роки Францією в провінціях Прованс і Бретань. Люди, відповідальні за російську культурну політику (а серед них було багато українців за походженням), вірили в «единый русский народ», придуманий київським архімандритом Гізелем у 1674 році. Вони не сумнівалися, що за українським рухом стоїть польська, австронімецька або ватиканська інтрига, за висловом Солженіцина, «подтравка». Циркуляр 1863-го року спирався на думку видатних професорів-українців Кулжинського (учителя Гоголя в ніжинській гімназії) і Гогоцького. Натхненником «Емського указу» 1876 року теж був українець, історик Михайло Юзефович. Усе це сьогодні, коли пройшла ціла епоха, не так вже і важливо. Важливо лише те, що всі ці люди помилялися. Вони не спромоглися зрозуміти, що український народ був реальністю. А реальність має звичку перемагати.
Дорікати, хоч і з запізненням, треба не імперії (імперія — вона і є імперія) і не тим, хто віддано і відкрито їй служив, а «передовій», «святій і чистій» дореволюційній російській інтелігенції. Українці мали право розраховувати на її підтримку або хоча б співчуття. Або, в найгіршому випадку, на інтерес до української проблематики. Російська інтелігенція переконувала усіх (і саму себе), що їй ненависне імперське гноблення, будь-яке придушення волі, будь-яка несправедливість. Але при цьому вона, у абсолютній своїй більшості, залишилася глухою і сліпою до України.
На що вже були шанувальниками волі і всіх ліберальних цінностей кадети («конституційні демократи»), але і їхній головний ідеолог Петро Струве «зламався» на українській тематиці. У газетній полеміці 1911 року він доводив, що розвивати треба не українську культуру, а «общерусскую», і що мовою культури в Києві була і залишиться російська.[70] Доводиться прямо визнати: за невеликим винятком, освічена Росія не подала руки Україні, а утвердження українства сприймала з прихованими і навіть явними ревнощами і недоброзичливістю. Це породжувало зустрічні крайності, їхньою кульмінацією став підрив бойовиками Української народної партії пам’ятника Пушкіну в Харкові в ніч з 30 на 31 жовтня 1904 року.
На відміну від кадетів, більшовики — партія до 1917 року нечисленна і невпливова — ще задовго до революції у всіх своїх деклараціях відмежовувалися від ідеї єдиної і неподільної російської нації і проголошували право націй Російської імперії, включаючи українську, на самовизначення. Такі заяви робив і сам Ленін. Важко сказати, що було б, якби в 1917 році до влади в Російській імперії прийшли кадети. Вони були проти української незалежності, навіть вийшли з Тимчасового уряду, оголосивши його угоду з Центральною Радою недоречною. Але, на відміну від більшовиків, вони все-таки були партією європейського типу, відстоювали з думської трибуни право українців звертатися рідною мовою в органи влади в себе вдома і використовувати українську мову в суді. Щоправда, на що вже європейськими були партії, наприклад, у Британії, а ірландцям свою незалежність довелося завойовувати. Загалом, добре відомо тільки те, яким «самовизначенням» став для України захват влади Леніним «со товарищи».
Кидок
