інтересах українського культурного відродження, належить українським «націонал-комуністам» на чолі з Миколою Скрипником, визначним учасником Жовтневої революції. Але Скрипник зміг зробити так багато лише тому, що користався підтримкою Кагановича, а Каганович вірою і правдою служив Сталіну, а Сталін у той час боровся за владу і потребував підтримки такої сили, як партійно-радянське чиновництво України.[76]
Сталін переміг досить швидко, так що яскравий період відродження української культури продовжувався недовго. Тим більш дивно, як багато було за цей час зроблено.
Оголосити українізацію помилкою було для влади ідеологічно неможливо. Протидія процесам національного відродження стала вестися негласними методами. У 30-і роки це були чекістські методи — людей звинувачували в належності до неіснуючих терористичних організацій, у шпигунстві, у зраді батьківщини. У цьому був особливий чекістський цинізм: звинуватити в зраді батьківщини людину, що більше всього на світі любить як раз свою батьківщину.
Але саме тому, що припинення українізації офіційно не проголошувалося, дуже багато чого із зробленого залишилося. Ніякі наступні відкати, ніяка поновлена русифікація (яка теж не могла бути оголошена відкрито) не змогли скасувати головного. Мільйони людей, що одержали середню освіту українською мовою, стали запорукою і гарантією того, що Україна відбулася. Історичної важливості кидок уперед зробила в передвоєнні роки й українська вища освіта. Звичайно, нова національна інтелігенція за своїм рівнем не могла зрівнятися з людьми, що були душею української революції 1917 — 1920 років, але ця нова інтелігенція складала сотні тисяч, а в післявоєнний час — уже мільйони людей. Дуже важливим був розвиток мови. Українські вчені розробили нерозроблені до того види наукової, технічної, адміністративної, військової, правової, та й іншої спеціальної термінології.
Один із творців української державності Володимир Винниченко, знаходячись в еміграції, виявився проникливішим за всіх. В часи найжорстокішого тоталітарного режиму в СРСР він не сумнівався, що «українська державність в Україні є». Вона (писав Винниченко у своєму щоденнику) живе, накопичує сили, що приховано містять у собі ідею самостійності й у сприятливий час вибухнуть, щоб здійснити її. Тепер ми добре бачимо, наскільки він мав рацію. Ці сили були багато в чому породжені українізацією 20-х років, яка проведена тоталітарною рукою. Або, як було сказано вище, за допомогою «тоталітарного щеплення».[77]
Проблема українізації повернулася до нас буквально з моменту проголошення незалежності України. Зміни є, але поки що слабкі. Якщо в 1990 році лише 20% книжкової продукції (це гарний лакмусовий папірець) в Україні виходило українською мовою, то сьогодні, на дванадцятому році нашої незалежності, відповідний показник, за свідченнями різних джерел, знаходиться між 29% і 33%. Для держави, що називається Україною, це, погодимося, неправдоподібно мало. До того ж і сукупний тираж книг зменшився за 1997 — 2000 роки на 20%. Вже одне це говорить про те, що проблема українізації ще довго буде стояти на порядку денному. Природно, що демократична держава не може і ніколи не буде діяти більшовицькими методами. Але вона не може і бути бездіяльною.
Українізація — це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості. Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті — ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку — просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?
На жаль, уже пішли з життя практично всі, хто в 20-х роках був у цілком свідомому віці і міг би сьогодні поділитися спогадами про «більшовицьку українізацію». Але залишилося багато мемуарних свідчень. Вони переконують нас у тому, що навіть за тоталітарної влади українізація не супроводжувалася придушенням російської культури. Були деякі прояви безладдя, властивого будь-якій партійній кампанії, були дрібні нісенітниці (Остап Вишня відбив їх у збірці своїх гумористичних оповідань «Українізуємося!»), але в цілому йшов максимально розумний (знову і знову зауважу: максимально розумний в умовах тоталітарного режиму) і, головне, цілком здоровий процес відновлення історичної справедливості.
Лунали суперечки, висловлювалися різні думки, було нерозуміння — читайте комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло», зверніть увагу на персонаж, якого звуть Тітка. І в ті далекі часи, зовсім як у наші дні, зовсім не вся російська й зрусифікована інтелігенція демонструє розуміння перебігу подій або навіть просту великодушність, були глузування — наприклад, у письменника Булгакова, що переселився до Москви. Сьогодні, коли до друку й до ефіру може потрапити практично будь-яка дурість і брутальність, ці глузування вже здаються майже дріб’язковими, майже дитячими, але тоді вони напевно зачіпали й обурювали українців.
Якийсь час тому я попросив помічників ознайомити мене з оглядом висловлювань російської преси про становище російської мови в Україні відразу за великий період. Може, потрібен був ще більший період, тому що мені не зустрілося жодного об’єктивного судження. Російські автори, що висвітлювали тему, бачили тільки один її бік і зовсім не бачили іншого. Ніхто не написав хоча б вступної фрази або навіть половини фрази типу: «Нема сумніву, вікова несправедливість по відношенню до української мови повинна бути виправлена, однак...» Або: «Так, я розумію, що в апараті незалежної держави може вживатися тільки державна мова цієї держави, і разом з тим...» Тобто навіть така, майже ритуальна дрібниця не зустрілася жодного разу. Газетні замітки залишали враження, що українська держава за підтримки «патологічних галицьких русофобів», по-перше, узялася виганяти мову Пушкіна і Толстого, а по-друге, робить це єдино від почуття ворожості до її носіїв. Я зустрів безліч нагадувань про скорочення кількості російських шкіл, але жодного — про те, що російські батьки тепер хочуть, щоб їхні діти одержували освіту українською мовою, тому що цим дітям жити в Україні, тому що Україна — це вже безповоротно.
В чому не було нестатку, так це в жартах. Один був навіть смішним. От він, будь ласка: «Начальник рятувальної станції на Дніпрі повідомляє пляжників, що в зв’язку з оголошенням української мови державною вигуки про допомогу на інших мовах розглядатися не будуть». Всі інші були гнітюче дурними. Причому, я боюся, в атмосфері негативної інформації про Україну хтось міг сприйняти всерйоз навіть жарт про рятувальну станцію.
І в жодній статті не пролунала думка, що саме українська мова й українська культура як і раніше мають потребу в захисті. Може, ця думка не здається очевидною і комусь з моїх читачів. Поясню її на прикладі видавництва і книготоргівлі в Україні. Книжковий ринок дуже показовий, адже ми — читаючий народ. Заради книг наші люди, як відомо, здатні заощаджувати на їжі.
Я вже наводив цифри, які показують, що менше третини книг, друкованих в Україні, видається українською мовою. Мені скажуть: але ж в 1990 році вони складали лише одну п’яту, прогрес наявний. Якщо і далі їх питома вага буде зростати на 1% у рік, то не мине і сорока років (усього!), як частка книг на українській стане відповідати кількості українців у населенні. Боюся, не все так просто. Книги, що видаються в Україні на українській і російській мовах, в Україні ж і продаються. Але до книжкового ринку України вливаються багатотисячні наклади книг з Росії і Білорусії. Усі вони російською мовою, так що дійсне співвідношення мов на книжковому ринку інше. Найгірше, що левина частка тут належить чтиву такої якості, від якого треба захищати в однаковій мірі і українців, і росіян.[78]
Я взагалі не дуже люблю порівнювати відсотки. Набагато наочніше порівняти фізичні обсяги виданого в Україні і Росії. Тоді картина виявиться багато сумнішою. У 2000 році на душу населення в Україні видавалося 0,36 книги, тоді як у Росії — 3,2, у дев’ять разів більше. Наші інтелектуали гірко жартують: «В Україні одна книга, як півлітра, на трьох». У нас значним вважається видавництво, що випускає більше 20 назв на рік.
І тепер нехай справедлива й об’єктивна людина відповість: хто більше потребує допомоги і захисту? Читаюча російською публіка в нас зовсім не відчуває книжкового голоду. Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може відбутися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний. Немає в нас поки що таких меценатів і добродійників, немає багатих громадських організацій. Коли-небудь усе це буде, але ще не завтра.