— Там наливають найдешевше в місті пиво. Ну, згадайте! Ви знаєте! «Золота рибка» називається.
— Не знаю. Я не вживаю алкоголь.
Лєна розчаровано зітхнула:
— Тоді я вам покажу.
На диво, йог Павло не пручався. В «Золотій рибці» замовив яблучний сік. Лєна замовила пиво і, поки його несли, закинула ногу на ногу. Це був останній відомий їй прийом зваблення, але йог ніяк на нього не відреагував.
— То ви справді вмієте літати? — спитала Лєна.
— Не вмію.
— А чого тоді сказали, що вмієте?
— Я думав, ти маєш на увазі медитацію.
— Я говорю завжди те, що маю на увазі. Якби мене цікавила медитація, я б так і сказала. Але літати і медитувати — це різні речі, хіба ні?
— Ні.
Лєна знову безпорадно зітхнула. Йог Павло починав її дратувати.
— То ви думаєте, що літати фізично неможливо?
— Чого ж, можливо. Але навіщо?
— Як навіщо? Щоб літати!
— Людина може набагато більше. Літати — це так, розвага.
— А що може бути ще більше?
Йог мовчки стенув плечима. «Коли хтось промовисто мовчить, — пізніше писала Лєна, — це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так».
— Є одна жінка, пане йог, — сказала Лєна. — Вона, здається, вміє літати. І допомагає людям, які опинилися в критичній ситуації. Прилітає раптово і рятує їх. Як у кіно, чесне слово.
— І що?
— Нічого. Я сподівалася, що ви щось про неї знаєте.
— Ні. Я нічого не знаю.
— І не можете сказати, де вона цього навчилася?
— Не можу. Мене такі речі не цікавлять. Це дилетантство.
Лєна зірвалася:
— А ви такий професіонал! Що ви зробили? Вона людям допомагає, а ви?
— Хто сказав, що людям потрібно допомагати?
— Деяким потрібно!
Лєна розридалася від розпачу, хоча потім казала, що плакала, бо пиво не туди пішло. Лєну можна було зрозуміти. Її пошуки чудесного закінчувалися крахом.
Йог Павло підкликав офіціантку і розрахувався за свій сік.
— Ну й до побачення! — крізь сльози сказала Лєна.
— Навряд чи, — відповів йог і розчинився в накурених сутінках сансари.
Офіціантка «Золотої рибки» наступного дня вранці розповідала своїй подрузі:
— Я ніколи не бачила, щоб дівчина сама так наклюкалася. Її хлопець кинув, я його бачила, нічого особливого. А дівці дах знесло по повній програмі. Розбила сім кухлів, перевернула два столи, бармена нашого обізвала імпотентом, хоча це неправда. І постійно при цьому завивала: «Ну, покажися мені один раз! Покажися хоч разо-о-о-очок!» До кого вона зверталася і кого хотіла побачити, не уявляю.
8
Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике
Часи змінюються, казала Лєна, але ніколи так, як ми цього хочемо. Тому важливо змінюватися самим. Начхати на час і змінюватися, щоб час самовільно не втрутився і не поробив із нас чудовиськ.
Сан-Франциско змінилося, стало багатшим і красивішим. Тут відкрилося декілька великих супермаркетів секонд-хенду на вагу, і всі перекинулися туди. Базари раптом спорожніли. Люди воліли купувати поношені речі з Європи, аніж нові — з Китаю. Це був добрий знак, тішилася Лєна. Місто відразу стало європейським. На кожному кроці висіли реклами «Одяг з Європи», «Дешевий одяг з Європи», «Стильний одяг з Європи». Європа заходила сюди непомітно, але впевнено. На вулицях Сан-Франциско все частіше траплялися люди, одягнені не так, як решта. Особливо багато поз’являлося шаликів на шиях, різнобарвних і яскравих. Лєнина шафа теж тріщала від шаликів, на гривню можна було придбати цілу колекцію, і вона скуповувала їх за ці гривні всюди, де могла. Іноді вдавалося два шалики купити, а два вкрасти. Лєна й на шию по два зав’язувала, казала, що так безпечніше почувається.
«Європейський» одяг, щоправда, немилосердно смердів хімікатами, якими задля дезінфекції обробляли завезений секонд-хенд, і всі люди смерділи цими хімікатами, і всі квартири, і все місто. Нічого страшного, казала Лєна, дезінфекція нам не зашкодить.
Старий центр сяк-так підрихтували, а базар, на якому колись торгувала своєю совістю місцева інтелігенція, став сувенірним. Інтелігенція повернулася туди, де їй, власне, й було місце, — в глибоке підпілля. До Сан-Франциско почали заїжджатися туристи, багато — з американського міста-побратима. Вдень вони прочісували сувенірний базар, а ввечері, наминаючи український борщ і сибірські пельмені в найдорожчому ресторані Сан-Франциско, казали: «А все-таки якась подібність є».
В університеті Лєна майже не з’являлася, і через це її відрахували з правом поновлення, якщо вона раптом знову візьметься за розум. Але за розум Лєна братися не думала.
— Поїду звідси, — впевнено казала вона своїй сусідці по гуртожитській кімнаті Василині. — Подамся в навколосвітню подорож. На Європу подивлюся, а потім поїду в Латинську Америку. Мене дуже цікавить ця частина світу. Недавно снився Парагвай і два гіпопотами.
— І що ти там робитимеш?
— Що випаде. Мені багато не треба.
— Українські жінки за кордоном займаються проституцією, — випалювала Василина.
— А що в цьому поганого? — винятково щоб її позлити, відповідала Лєна. — Тут ми хіба не проститутки?
— Не проститутки, — гаряче заперечувала Василина, і щодо себе вона, без сумніву, мала рацію.
