Щоб поїхати у навколосвітню подорож, Лєні треба було спершу оформити закордонний паспорт. Зробити це швидко вона не могла, бо українського паспорта, необхідного, щоб оформити закордонний, теж не мала. Казала, що загубила, хоча працівниця паспортного столу пізніше заприсягнулась, що Лєна ніколи й не замовляла паспорта.
Кожного разу Лєна мусила півроку чекати й не мала чим зайнятися. Думала. Але думати довго не довелося, заняття саме її знайшло.
Лєна побачила розклеєне на інформаційних стовпах оголошення, в якому невідома особа приймала безпритульних собак по гривні за морду. Так усе почалося. Лєна відразу вирішила, що собак збирають із благородною метою їх порятунку. Щоб помістити у притулок, про який говорилося вже давно, але до справи не доходило за браком коштів і волонтерів. Лєна думала, що його організатори тепер діяли в такий недолугий спосіб.
Безпритульних тварин у Сан-Франциско справді було багато, від десяти до тридцяти тисяч, залежно від пори року. Собаки і коти найрізноманітніших порід, а найчастіше — безпородні. Вони виростали чомусь усе одно дуже великими, деколи були добрими і лагідними, деколи дикими й агресивними, деколи навіть скаженими. Люди їх боялися і нарікали на них. Добросердечні, часто несповна розуму двірнички їх підгодовували і переховували в себе в квартирах напередодні планового вилову. Плановий вилов проводили тричі на рік, зазвичай серед глухої ночі, щоб мешканці міста, які тоді мирно спали в теплих ліжках, не чули розпачливого завивання і моторошного гавкоту. Собак, уже мертвих, вивозили на міський смітник і скидали у спеціально вириту для них скраю траншею.
«Із погляду зоології і науки про популяції, — писала згодом Лєна у тематичній статті до міської газети, — вилов собак і котів не має ніякого сенсу, це даремне розтрачання міського бюджету. На місце виловлених тварин відразу ж приходять нові, міцні й здорові, у розквіті своїх репродуктивних сил. Убивство — це не вихід. Коти і пси незнищенні. Тому, коли їх убивають, я роблю висновок, що тим, хто це робить, убивати просто подобається».
Після появи загадкового оголошення у місті розпочалося велике полювання. Бомжі, а їх у Сан- Франциско було від п’ятиста до тисячі, блискавично зметикували, що збирати тварин вигідніше, ніж порожні пляшки з-під пива, і кинулися ганятися за такими самими безпритульними, як і вони, по всіх парках і пустирищах. Собак пакували у саморобні клітки і, коли клітки наповнювались, відвозили здобич замовнику. Тварин приймали тільки живими, і це вселяло неабияку надію.
Лєна впіймала двох сучок, які вже давно жили в гуртожитському дворі, і зателефонувала за оголошенням. Вона дуже хотіла долучитися до доброї справи. Увічливий голос звелів принести собак за якоюсь там адресою. З восьмої вечора до десятої ранку.
— А ви що, цілу ніч приймаєте? — здивувалася Лєна, але слухавку відразу кинули.
Адресу Лєна розшукувала довго, це була покинута промислова зона вже фактично за межами Сан- Франциско. До залізних дверей напіврозваленого складу стояла довжелезна черга інших охочих підзаробити. Бомжі страшенно смерділи і сварилися між собою, пси теж надривали горло в клітках і брудних торбах. Якийсь кінець світу, подумала тоді Лєна і навіть записала це у щоденнику.
Приймали по одному. Залізні двері відчинялися, і клієнт із товаром заходив усередину. Кілька хвилин — наступний клієнт.
— У тебе чого так тихо сидять? — питав Лєну сусід у черзі. — Дивися, дохлих не беруть. Тільки живих. І бажано товстеньких.
— Товстеньких? Хіба безпритульні пси бувають товстенькими? Вони голодні й нещасні…
— Я своїх кілька днів підгодовував! За сальце, кажуть, гривню деколи накидають. Торгуватися треба.
— Скажіть, це ж притулок для тварин, правда? — з останньою надією перепитала Лєна, і натовп гендлярів тільки розреготався у відповідь. Лєнин сусід на диво доброзичливо заспокоював:
— Ти так не панікуй, добра душа. Хтось живе, а хтось умирає. Так світ влаштований. І ти умреш, і я теж умру, по-собачому, десь під парканом, до речі. Так що цим товаришам, якщо подумати, навіть пощастило. В елітних китайських ресторанах знайдуть свій кінець.
— Люди добрі!!! — заверещала Лєна і стрімголов побігла звідти геть разом зі своїми двома сучками і розбитою вірою в рід людський.
Наступного дня рано-вранці вона вже сиділа у відділку міліції. Міліціонер уважно вислухав Лєну, зробив кілька дзвінків, декілька разів кудись виходив і врешті попросив у Лєни паспорт.
— У мене немає паспорта, — сказала йому Лєна, — якраз його чекаю, загубила. Але я вас дуже прошу, пане міліціонер, їдьте туди прямо зараз, бо вони втечуть. Там сотні собак. Їх іще можна врятувати.
— Пані Олено… — почав міліціонер.
— Лєна.
— Лєна. Ви розумієте, Лєно, що я вас зараз можу затримати на три доби до з’ясування особи?
— Мене? Затримати? За що?
— Ви приходите сюди, несете пургу про псів і китайські ресторани, а паспорта при собі не маєте. Звідки я знаю, може, ви з дурдому втекли? Може, ви людей ріжете, а мені псами баки забиваєте?
— Не ріжу я людей! — обурилася Лєна. — Що ви таке говорите?! Просто паспорт загубила. Лєна мене звати…
— От ми й з’ясуємо, як вас звати. А ви тим часом тут, в ізоляторі, посидите..
— А пси…
— Ви за себе переживайте — ось вам моя порада. А пси… псами, — і міліціонер зловтішно вишкірився.
Лєна просиділа у відділку, щоправда, недовго. Увечері її відпустили, так і не з’ясувавши до пуття, хто вона така. Тому теоретично Лєна могла би і з психушки втекти, і людей різати. Міліціонерам було не до її минулого. Вони переймалися власною репутацією, бо про торгівлю міськими псами чудово знали й отримували з неї немалі відсотки. Про це Лєні розповіли бомжі, яких вона весь наступний тиждень ретельно опитувала. Розмови записувала на позичений диктофон і потім надіслала касети з їх докладним описом у міський виконком. У записах ішлося про групу місцевих бізнесменів, які налагодили контакти з усіма великими китайськими ресторанами (переважно київськими, один у Львові, три в Харкові) і постачали їм свіжу собачатину. Тому собаки мали бути живими. Їх убивали вже безпосередньо перед приготуванням.
Із виконкому жодної відповіді Лєна не дочекалася і пішла туди особисто. Вирішила, що нічим не ризикує, бо у виконкомі ніхто не має повноважень її заарештувати.
— Мені до голови з охорони тварин, — поважно заявила Лєна секретарці, яка розподіляла охочих поспілкуватися з владою по кабінетах.
Секретарка довго порпалася в паперах.
— У нас таких нема, пані, ви не туди прийшли.
— А хто тварин охороняє?
— А навіщо їх охороняти?
— Послухайте, бездомних псів здають у китайські ресторани.
— Тоді вам в управління розвитку підприємництва, — вигукнула секретарка, втішившись, що розв’язала задачку.
— Це не підприємництво! Це злочин! Ви що, не розумієте, що псів здають у ресторани на їду!
Після тривалих суперечок і непорозумінь Лєна потрапила на прийом до голови департаменту соціальної політики. Тут принаймні щось захищали. Пенсіонерів, інвалідів, дітей і онуків війни та праці,
