— Буває? Ви написали у лікарському висновку, що такого бути не може.
Лікар знову посміхнувся, цього разу не люб’язно, а хитро.
— Бути не може, але буває. У цьому світі часто стаються незрозумілі речі.
— Ви написали також, що рекомендували зробити операцію, але пацієнтка відмовилася, — вела далі Лєна.
— Так. Я рекомендував. Але операція все одно не допомогла б. На мою лікарську думку, ця дівчина ніколи більше не зможе стати на ноги.
— То навіщо ви рекомендували?! І навіщо написали про це у висновку?! Нібито вона відмовилася і тому сама винна, що не ходить!
— У нас є певний порядок. Ми мусимо пропонувати пацієнтам те, що може, хоч і з мізерною імовірністю, їм допомогти.
— Ви совість маєте?! Ви хотіли за операцію п’ять тисяч гривень! За операцію, яка не допоможе!
— Це брехня. В Україні медицина безкоштовна.
— Через вас, — сказала Лєна, — медична комісія відмовила нам у присвоєнні першої групи інвалідності.
Маска награної люб’язності поволі почала спадати з обличчя ескулапа.
— Чому через мене? Ви знаєте, скільки людей подають заяви на інвалідність? Якби комісія надавала її всім, хто хоче, то у нас було би ціле місто інвалідів.
— Вона не може ходити, лікарю! Вона не може сама піти в туалет! Вона цілими днями дивиться у вікно і плаче! У неї немає грошей, її родичам на неї начхати, а ви говорите про ціле місто інвалідів?!
— Чекайте-чекайте. А навіщо було йти взимку в ліс, га? Хто її туди тягнув?
— То ви добре пам’ятаєте цю справу! — спалахнула Лєна. — Але ви забули, що такі самі державні службовці, як і ви, відмовили їй в останній допомозі і не пустили переночувати тоді, коли їй не було більше куди подітися! Вони вигнали її в ліс замерзати!
Лікар зупинив Лєнину тираду:
— Чого ви прийшли до мене?
— Я хочу, щоб ви переписали лікарський висновок. Ми подаватимемо на апеляцію.
Лікар знову заусміхався. Це насторожило Лєну. Лікар сказав:
— Не треба подавати на апеляцію. Я можу все владнати.
— Справді? — у цю коротку мить між двома репліками в Лєні знову зажевріла надія. Ненадовго, правда.
— Їй оформлять першу групу. Я все влаштую. Але це буде трохи коштувати.
Лєна мовчала.
— Ви ж розумієте, — говорив лікар, — зараз такі часи, що за все треба платити. Інвалідність в основному оформлюють, щоб уникати податків, щоб завозити із-за кордону автомобілі, не сплачуючи мито. А це кілька тисяч доларів на одному тільки авто.
— Про що ви говорите? Яке авто? Мені візок потрібен, інвалідний, щоб подруга могла хоч якось самостійно пересуватися…
— Сказав, оформлю, значить оформлю. П’ять тисяч гривень.
— У вас на все одна ціна!
— Це небагато, — виправдовуючись, сказав лікар, — вона відіб’є ці гроші за рік-два інвалідної пенсії. Там же ж пенсію нараховують. Ну, за два-три роки точно. А інвалідність пожиттєво оформимо. Ви уявляєте, яка вигода?! Там і візок, і лікування, і пільги всякі, телефон проведуть безкоштовно, путівки в санаторій на березі Чорного моря або у Славськ на води — там теж непогано. Повний комплект, одним словом.
— Якби в мене були ці гроші, я сама купила б їй інвалідний візок.
— Ну, за таку ціну ще треба добре пошукати. Хіба беу…
Лєна сказала:
— Слухайте, я краще зберу гроші, щоб ви собі інвалідність оформили. У вас каліцтво значно страшніше. Ви пережили ампутацію серця. Чи як ви там це називаєте… Кукс?
— Пішла геть із мого кабінету, — просичав лікар, вже як сто єхидн.
Одразу ж потому, відпрацьовуючи у «Золотій рибці» нічну зміну, Лєна написала свій другий маніфест. Цього разу — «Калікам від каліки», який починався так: «У мене немає ніг, а у вас немає серця». Текст цей, щоправда, вже ніде не було надруковано. Літературно-мистецький журнал «Четвер» закрили через брак фінансування. А місцеві газети всі як одна відмовилися друкувати Лєнин маніфест і дві її тематичні статті, бо інвалідність відлякує читачів.
Зрозумійте, сказали Лєні в одній із редакцій, люди втомлені й розчаровані, вони очікують від газети позитивної інформації. А каліцтво — це зовсім не позитив. Це табу. Люди бояться зараз скалічитися більше, ніж умерти. Крім того, подумайте самі, навіщо здоровим людям читати про хворих? Чого вони мають когось жаліти? Щоб ви знали, найпоширеніші причини каліцтва тепер — це аварії через алкоголь за кермом і невдалі стрибки у воду, на камінь наприклад. Ніхто цим людям не винен, що вони поставали інвалідами. Самі напросилися. Бо дурні були.
Калікам не треба, щоб їх жаліли, відповіла Лєна. Вони поставали каліками, дурні були чи просто не пощастило, і це їхня особиста біда, біда їхніх знайомих і родичів. Їм із цим жити, а не вам. Але вони мають свої маленькі калічі права, записані у великих українських законах, і єдине, про що треба говорити, це щоб ці права виконували. Треба говорити не про жаль, а про права. Суспільство здорове тоді, коли права всіх, навіть хворих, виконують. У чиновницьких кабінетах каліки не чекають від чиновників жалю і співчуття, а тільки щоб ці чиновники робили свою роботу, для якої вони там, у кабінетах, і сидять. Від лікарів каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб ті робили свою роботу, для якої вони там, у лікарнях, і сидять. Від перехожих на вулиці каліки не чекають жалю і співчуття, а тільки щоб на них не показували пальцем, як на прокажених. Хіба вони багато хочуть?
Не знаю, відповіли Лєні в редакції газети. Зверніться в громадські організації.
Лєна так і зробила. Знайшла одну-єдину на все Сан-Франциско. Називалася ця організація трохи цинічно — «Життя попереду», і нараховувала всього декілька десятків членів.
Голова організації, Антон, уже десять років лежав у ліжку. На відміну від Пса, сидіти він не міг, не міг повертати голову, дивився тільки прямо, руки працювали ледь-ледь. Тільки три пальці лівої руки згиналися. Ними він міг тримати горнятко з чаєм.
Калікою Антон став через одну з двох основних причин каліцтва: алкоголь за кермом. Поверталися з дискотеки, товариш за кермом заснув, Антон намагався вирулити на повороті, товариш обійшовся подряпинами, Антон вилетів через переднє скло, пролетів кілька метрів, врізався в дерево, зламав шийний хребець. Перші два роки каліцтва не пам’ятає. Думав, що помер. Двічі зупинялося серце.
Коли Лєна навідалася до цього Антона, щоб проконсультуватися, той лежав у ліжку в дворі одноповерхового будинку, медсестра, вродлива жінка років сорока, годувала його з ложечки.
— Він може й сам їсти, — чомусь сказала вона Лєні. — В Антона два ліжка. Одне тут, у дворі, де він лежить влітку і коли тепло. Інше ліжко в хаті. Там він зимує.
— І надії вилікуватися нема? — спитала Лєна. — Ой, вибачте, якщо…
— Надія завжди є, — приязно відповів Антон, — цим тільки я й відрізняюся від колоди.
— Він такий життєрадісний! — втрутилася медсестра. — Завжди жартує. З ним ніколи не буває нудно.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте пенсію?
— Отримую, — сказав Антон. — Її якраз на памперси вистачає.
Медсестра кивнула головою, що, мовляв, так, тільки на памперси, вона свідок. Антон вів далі:
— Мені пощастило, у моїх батьків бізнес. Вони всі гроші вкладають у нерухомість. Тобто в мене.
— От бачите, завжди жартує! — підхопила медсестра. — Для таких інвалідів, як Антон, єдина
