усунути. Критерії несправедливості така людина формує собі сама, сама визначає ворогів і правила боротьби. Імовірно, щоб потім стати самопроголошеним героєм цієї самопроголошеної війни, переконує автор статті.
Прикладів синдрому героя-рятівника можна відшукати як завгодно багато. Часто такі люди роками воюють із сусідським супермаркетом, наприклад, бо одного разу вони купили там несвіжий хліб. «Ми будуємо громадянське суспільство», — скажуть ці люди, але, подивившись на проблему ширше, ви переконаєтеся, що витрачати роки власного життя на такі дрібниці все-таки шкода. Супермаркет визнає врешті: «Ну, було раз. Ми продавали несвіжий хліб». І що? Полегшало?
Інші люди, приміром, так само палко захищають три дерева у скверику від зрубу й забудови. Розповідають, як вони під цими деревами в дитинстві знаходили затінок і прохолоду, прив’язують себе до дерева ланцюгами, не сплять, боячись нічної атаки, вбивають у стовбур дерева цвяхи, щоб пошкодити електропилку забудовників. І така боротьба має сенс, але тільки частково. Адже місто не може залишатися містом чийогось дитинства. Воно розростається, видозмінюється і зовсім не за законами природи. Якщо не зрубають ці три дерева, то зрубають десять інших. Але людям із синдромом героя-рятівника ці десять інших дерев не важливі. Їм узагалі не важливі дерева. Їм важлива сама боротьба, бо тільки тоді вони перебувають у центрі суспільної історії і можуть втішати себе думкою, що цю історію змінюють. На схилі літ герої тільки те й говорять, що про свій внесок у велику історію, про свою велику війну, як ветерани, котрі пережили війну справжню, говорять лише про окопи і про подвиги. Якщо ви ненароком скажете ветеранові: «Але ж війна безглузда», — той розсердиться й образиться, бо виходить, що його окопи і його подвиги теж були безглуздими.
Так розмірковував автор дослідження В. Чубенко.
Лєна і її поведінка дуже добре вписувалися у його загальний теоретичний бекґраунд. Лєна лишень хотіла, щоб її любили, повторював молодий психолог. Саме тому вона затіяла всю цю катавасію довкола бездомних собак, а пізніше — довкола прав людей із обмеженими можливостями.
В. Ч. навіть зустрівся з Лєниними батьками, щоб розтлумачити їм всю помилковість установок, якими вони напихали дитячу свідомість доньки, відтак спричинивши такі серйозні відхилення в її психіці. Батьки, обороняючись, повторювали лишень:
— Ми любили її так, як інші батьки люблять своїх дітей. Ми її любили.
Приватне життя Лєни, її стосунки з чоловіками також підтверджували концепцію В. Чубенка. Загалом у Лєни було п’ять-шість чоловіків, говорив він. Із жодним Лєна не пробула довше, ніж кілька місяців. Чоловіки переважно тікали від Лєни, бо вона вимагала від партнерів безперервних і безперечних доказів любові. Чоловіки мусили мінімум тричі на день запевняти Лєну, як сильно і як до кінця життя вони безмежно її кохають. Про це, зокрема, говорив її колишній коханець і однокурсник, волейболіст місцевої волейбольної збірної К. Він сказав:
— Вона мене буквально замахала зі своєю любов’ю.
— А ви її любили? — спитав В. Чубенко.
— Звідки я знаю?! — відповів спортсмен.
Інший коханець, колишній лижник, а тепер працівник невеликої страхової фірми, сказав прямо, що ніколи Лєну не любив, бо «вона якась така, яку не можна любити».
Третій не побажав називатися взагалі. Заявив, що ніколи не сумнівався в тому, що Лєна «просто дура і по-дурному закінчить». Таких, як вона, говорив чоловік, треба ще в дитячому віці ізолювати від суспільства. Лєнина сусідка по гуртожитку Василина зламала йому два ребра.
Найдовше протривали стосунки Лєни і йога Павла, з яким Лєна познайомилася у процесі пошуків свого великого чуда. Після невдалої першої зустрічі вдруге вони зіткнулися, коли Лєна вже працювала у барі «Золота рибка». Йог Павло прийшов туди якось увечері й замовив сто грамів горілки та яблучний сік. Лєну не впізнав. Зате Лєна добре його пам’ятала. Вона в’їдливо вигукнула:
— Що мало статися, що жителі нірвани опустилися до звичайних смертних утіх?
Йог похмуро спорожнив свої дві склянки і пішов геть. Наступного вечора повернувся, замовив те саме. Не менш уїдливо спитав:
— І як? Знайшлася загадкова жінка, яка вміє літати і рятує нещасних людей?
— Та нема її насправді, — буркнула Лєна.
— Невідомо, — сказав йог.
— Ти щось знаєш?
— Ні. Але вона могла би бути. І не бути теж могла б.
— От не розумію я тебе! — крикнула Лєна.
— Бо ти все хочеш розуміти розумом, а треба розуміти серцем.
— Я тебе прошу!
Пізніше Лєна казала, що ненавидить словоблудство так само сильно, як несправедливість. Бо є якась стала об’єктивна правда. Є розум, який розуміє, і є серце, яке відчуває. Навіщо плутати людей, ускладнюючи такі прості речі? Як може серце розуміти, коли його природа — відчувати? Заєць не загавкає, а пес не почне їсти капусту!
— Ти мені подобаєшся, — сказала йогові Лєна, — але мені не подобаються твої спроби надати своєму життю якогось більшого сенсу, ніж воно має. Твоя справа, звичайно, але я вважаю це боягузтвом.
— А який сенс має твоє життя? Хіба ти не робиш те саме? Хіба не надаєш йому більшого значення?
Лєна згадала про великих людей, які мали з неї вийти, і про голубого пластилінового лебедя, що перейшов їй у спадок від виховательки в дитячому садку, і про чорного вершника на чорному коні, який роз’їжджає безлюдним містом під час великих травневих гроз, і про райдугу, і про м’ясорубку.
— Я завжди думала, що моє життя особливе, — зізналася Лєна вперше і востаннє (на цьому особливо наголошував В. Чубенко). — Думала, що живу заради особливої, визначної мети. Що я краща і мудріша за інших людей, що я розумію і відчуваю щось більше, ніж вони, і тому можу їм допомогти. Я вірила у свого бога, бо мій бог не міг бути богом інших, мій бог розумніший за богів інших людей. У мене була власна думка, яка не могла бути думкою інших людей. Бо я не хотіла бути такою, як вони. Але справа в тому, що я і не є ними. Я така сама інша, як інші. Ти мене розумієш?
— Не зовсім.
Рано чи пізно настає такий момент, наполягав у своєму дослідженні В. Чубенко, коли люди із синдромом героя раптом розчаровуються у власному геройстві й більше в нього не вірять. Це називається крахом засадничих ілюзій. Крах ілюзій і для здорової психіки дуже небезпечний, вів він далі. Тому більшість людей оберігають себе від таких травм і воліють узагалі не мати ілюзій. Щоб уникнути невдачі, люди просто нічого не роблять, бо коли ти не граєш, то й не програєш. Бездіяльність — звичайний захисний маневр. У суспільстві вже давно сформувалися певні стереотипи поведінки, як треба жити і чого хотіти, щоб не програти. Ви їх усі знаєте: народитися, вчитися, працювати, одружитися, народити дітей, а діти щоб народили онуків, а онуки — правнуків. Мати свій дім, мати трьох друзів, які не забувають привітати з черговим днем народження, вірити так, як вірить решта, любити так, як любить решта, і померти тоді, коли прийде час.
Таку модель життя, хочемо ми того чи не хочемо, треба вважати здоровою, стверджував юний науковець, як завжди, без посилання на першоджерело. Лєна відійшла від цієї моделі і, зіткнувшись із великим розчаруванням, уже фактично не мала шансу реанімуватися. Простіше кажучи, відтоді можна вести відлік її стрімкого падіння вниз.
Йог Павло, до речі, був єдиним чоловіком, який грав за Лєниними правилами і щодня тричі повторював їй, що любить. Здавалося, Лєна повинна була відчувати щастя. І деякий час вона його відчувала. (Йог Павло і потому від Лєни не відхрещувався, казав, що любив її і продовжує любити. Тепер він одружений, виховує сина, керує доволі престижною і успішною у Сан-Франциско школою східних практик. Від дружини нічого не приховує, вона теж йог, три роки прожила в Непалі, знає чотири мови, за освітою — математик).
