Ця історія добігає свого кінця ось так.
Батьки Пса забрали доньку додому в блаженному очікуванні безкоштовного державного автомобіля.
Лєна склала зброю і повернулася до нормальної моделі існування, тієї, яка передбачає народження, зрілість, продовження роду і смерть.
Йог Павло у паузах між заняттями йогою і медитаціями планував їхнє спільне майбутнє із невластивим східному вченню завзяттям.
Лєнині батьки знову одружилися.
Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті, метальниця дисків Василина, знову просиділа в туалеті чергові Олімпійські ігри. Після закінчення змагань, коли шлунок унормувався, вона сказала: «Мені по барабану. Значить, не судьба».
Колишній професор літератури Теофіл Кролик власним коштом видав книжку під назвою «Волосисті черепахи з провінції Хенань, або Чому треба у все вірити». Після піврічного очікування на схвальну, а потім уже будь-яку рецензію він знову намагався кинутися під потяг, але суїцид завершився невдачею, бо тієї ночі потяги скасували через повінь.
М’ясник Міша почав торгувати ковбасами.
Колишні члени молодіжної організації «Рух опору» на чолі з Дарвіном створили праворадикальну партію і пройшли на виборах до міської ради. Їхнім першим проектом було перейменування вулиці Будівельників на вулицю Степана Бандери.
Знайома Лєнина лікарка Ольга Іванівна відкрила кабінет парамедицини. Основним напрямком її діяльності стало збільшення грудей без оперативного втручання і схуднення «на десять кілограмів за десять днів». З-поміж інших послуг: лікування целюліту, тренування сили волі й набуття впевненості у собі, мистецтво флірту і як вберегтися від чоловікової зради.
Місцевий кримінальний авторитет на прізвисько Монах загинув під час вибуху в боксерському клубі «Червона рута». Рештки його тіла розпізнали за вставними зубами — вони єдині залишилися неушкодженими.
Лєна, дивлячись на все це, казала, що немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за плином часу. Бути свідком початку і розвитку якихось, на перший погляд, зовсім несуттєвих історій. Відчувати, як пам’ять розпухає, розростається в різні боки, як її стає більше і більше, як вона заповнює собою все тіло і не дає ночами спати. Пам’ять — це все, що в мене є, казала Лєна, пам’ять подібна на безрозмірну базу даних, де кожна дрібничка перебуває в хаотичному зв’язку з іншими такими самими дрібницями. І мені дуже важливо тримати їх усі в полі зору, все пам’ятати одночасно. Тому я не можу спати вночі. Щойно заплющую очі, запускається якийсь механізм пригадування, думка перескакує від одного спогаду до іншого, і деколи я боюся, що більше не повернуся назад із цієї подорожі.
— Не бійся, повернешся, — казав Лєні йог Павло і додавав: — Тобі треба вчитися забувати. Спогади — це прив’язування себе до світу, а ти ж розумієш, що цей світ не такий уже й приємний, аби залишитися в ньому назавжди.
— Я не пам’ятаю, якого кольору в тебе очі, — не зовсім до теми відповідала Лєна, — але пам’ятаю, як виглядала мамина сумка, з якою вона ходила на шоколадну фабрику, коли мені було п’ять років. Я божеволію?
Йог Павло якраз відкривав свою школу східних практик, а Лєна далі працювала у барі «Золота рибка». Вона казала, що їй подобається цей хмільний акваріум, іноді сюди запливають дуже цікаві екземпляри.
Якось, наприклад, вона познайомилася тут із лісником, який жив у ближніх горах і приїхав до міста, щоб за двісті доларів продати базі відпочинку шмат своєї землі. На ці гроші він уже три дні святкував. Пив тільки віскі.
— Де би я самогон нині пив?! — казав він Лєні, обіймаючи пляшку бурштинової екзотики. — Раз у житті заслужив. Віскі — то є алкоголь горян.
— А ви справжній лісник? — питала Лєна.
— Справжнішого не знайдеш! П’ятдесят років лісникую! Знаю кожне дерево, кожну паршиву лисицю!
— І навіть фазанів бачили?
— Чого ж їх не бачити? Бачив. Цілу родину фазанячу бачив. Я тобі скажу по чесному, там немає на що дивитися. Самець — так, він гарний, хвіст пишний, фарби яскраві, а самка — курка куркою, буро- коричнево-сіра, очка такі тупенькі. Деколи на лужки виходять усі разом попастися, самець, самка і трійко фазанят. Я їх не то що бачив, я їх навіть їв!
І лісник наливав собі чергову порцію віскі у коньячний келих. Він був невеликого зросту, дрібний, але хвацький, сповнений хворобливо невичерпної енергії.
Добрий гном, що втік зі сну божевільної людини, так пізніше казала про нього Лєна.
Лісника звали Марусечко, про нього, між іншим, нещодавно написали в поважній київській газеті. Стаття називається «Останній пастух зубрів».
— Але що фазани, — сказав того вечора Марусечко Лєні, — я зубрів бачив.
— Зубрів?
— Корови дикі…
— Я знаю, я по телевізору зубрів бачила.
— А я вживу, отак, як тебе зараз! Я їх пас!
Досі невідомо, чи брехав Марусечко, чи казав правду. Його ім’я знали на всіх центральних телеканалах і у всіх більш-менш тиражних всеукраїнських газетах. Протягом десяти років лісник бомбардував медіа і Міністерство лісового господарства листами, які починав завжди однаково: «Ґвалт! Рятуйте! Ліси вирубують, звірину вистрілюють!» На жоден свій лист Марусечко не отримав відповіді.
Лєні він сказав:
— Нічо, тиха вода камінь точить. У нас демократія в країні, я Конституцію читав, свої права й обов’язки знаю. Борюся тільки легальним шляхом! Пишу листи, куди можу! Всюди вже Марусечка знають, у всіх департаментах. Журналістам пишу, щоб приїхали, щоб людям правду показали.
— І що, приїхали?
— Поки що нє, але чекай ще, приїдуть. Я їм тоді такий трилер розкажу! Всьо розкажу! І як ліси рубають, і як каміння з річок на свої фортеці вигрібають, як із карабінів звірину стріляють! Лосів тут тьма ходила по низовині — не знайдеш ні одного. Ведмедів пару штук лишилося. Так вони малих ведмежат виловлюють і тримають у своїх ресторанах, як собак, на прив’язі. Бидлота, а не народ! Вовки позабивалися подалі в гори. Лисиці спаршивіли від страху. А вони до мене потім приходять із наглою мордою і кажуть: «Мовчи, діду!» Та чого це я маю мовчати?! Не діждуться! Зі мною вже й «говорили» по-пацанськи, — це так у них називається, — і гроші тикали, немалі гроші, ой, немалі! І били мене. І стріляли. Але з Марусечком не потягаєшся!
На цих словах Лєна вже хотіла залишити лісника наодинці із беззаконням у лісовому господарстві та пляшкою віскі, але Марусечко схопив її за руку і притягнув до себе. Шепнув тихо:
— Я тобі секрет відкрию. Найгірше — це ці стрілки в погонах.
— Мисливці?
— Які мисливці?! Про що ти говориш? У нас хіба мисливці є?! Це стрілки, душогуби, скотиняки! Покупували собі за тисячі доларів карабіни і приїжджають на ОТДИХ! Стріляють коли і що хочуть. Вони би й людей так само стріляли, але бояться поки. У них ні совісті нема, ні страху. Їм що Червона книга, що Зелена — всьо фіолетово! Понажираються, як свині, ледве на ногах стоять і стріляють. І нічого не бояться, бо самі в погонах, розумієш, про що я?
— Розумію.
— Без погонів воно ніхто! — палко виголошував свою промову лісник. — Одоробло куцоноге! Черево звисає, пика червона, щоки надуті, хоч бери і шилом проколюй! Але в погонах воно має владу і нічого не
