пояснює, чому так мало з маніфестів уціліли).
Меншиков переконував царя боротися зі шведською пропагандою, видаючи власні маніфести: '...Раджу, що в таку лиху годину належить тутешній простий народ утвердити всілякими обіцянками, через публічні універсали описавши всі його, гетьманські, до цього народу злочини і кривди, щоб ні на які його принади, не схилялися'. Невдовзі після цього цар наказав друкарям Печерської лаври в Києві підготувати масові видання його маніфестів (у деяких випадках друкувалося майже п'ять тисяч примірників) 1о. їх читано в усіх містах і селах, що перебували під владою росіян. Упродовж місяців кожна сторона бомбардувала населення своїми аргументами. Ніколи раніше за 'серця й уми' українців не велася така жорстока боротьба.
У пропагандистській війні 1708—1709 рр. постали три головні питання:
Мазепині мотиви;
небезпеки, що загрожували Україні;
релігійний аспект відступництва.
В своїх маніфестах цар уперше висловив думку, яка пізніше повторювалася в традиційній російській, радянській і навіть у західній історіографії. Мазепині дії, стверджував він, були зумовлені суто особистими, егоїстичними міркуваннями. Петро І доводив, що старий гетьман бажав повернути Україну в 'польське рабство', за що мав згодом одержати від поляків князівство. На лихо для Мазепи, росіяни перехопили один із його листів до Лещинського, де йшлося про відносини України з Польщею. Компрометуючі витяги з нього з'явилися в царевому маніфесті. Крім того, гетьмана звинувачувано в тому, що він обкладав населення незаконними повинностями й податками, використовуючи їх задля власних потреб. За наказом Петра І ці податки скасовано. В такий спосіб цар хотів перекласти народне обурення війною з себе на Мазепу.
Гетьман намагався спростувати ці звинувачення. У присягах, що їх він складав перед своїми спільниками та перед запорожцями, а також у маніфестах, гетьман клявся, що діяв не задля власної вигоди, а задля добра всієї України. (У листі від 26 жовтня 1708р. Меншиков писав цареві: 'Коли він це зробив, то не для однієї своєї особи, але й заради всієї України') . Чому, питав гетьман, він, старий, хворий, без жінки та дітей, мав би так ризикувати? Пристати до шведів, заявляв він, його змусило дедалі обтяжливіше російське ярмо. Слідом за цим перелічувалися кривди, що їх завдали чи могли б завдати росіяни: небезпека реформування козацького устрою та розселення українців за Волгою і, найважливіше, цілеспрямована ліквідація українських прав і вольностей.
Як і слід було очікувати, обидві сторони проголошували, що діють задля добра України. В одній зі своїх найбільш тиражованих відозв Петро І заявляв: 'Ми можемо без сорому твердити, що жоден народ під сонцем не може похвалитися такими свободами та привілеями... як із Нашої, Царської Величності, милості малоросійський, бо жодної копійки в казну Нашу в усьому Малоросійському краї з них брати Ми не І велимо, а милостиво їх доглядаємо зі своїми військами й утриманням. Малоросійський край, святі православні церкви та монастирі і міста й житла їхні від бусурманського та єретичного наступу обороняємо'. Скоропадський у своїх маніфестах також заперечував думку про те, що 'Москва, тобто народ великоросійський, нашому народові малоросійському завше ненависна', і додавав, що цар 'із уст милостивим словом і в Грамоті своїй Монаршій, за підписом власної руки, вберігати вольності і права наші милостиво гарантувати пообіцяв'.
Шведи також втрутилися в риторичну сутичку. Оплакуючи 'сумний стан' українців під російським пануванням, Карл XII обіцяв 'із Божою поміччю... захищати й обороняти цю пригноблену націю, доки вони скинуть московське ярмо й повернуться до своїх давніх вольностей'.
В одному зі своїх останніх універсалів Мазепа навів ще одну причину, що спонукала його вирвати український народ з-під 'невигідного, нещасного й безперспективного заступництва москалів': цар зобов'язаний був захищати Україну від руйнування, проте він не тільки не зміг виконати свій обов'язок щодо України, а й російську землю залишив беззахисною перед вторгненням шведів. Перед своїм відступництвом, на початку 1708р. Мазепа був украй розчарований, коли, попросивши в Петра І 10 тис. російських солдатів, почув у відповідь: 'Не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати: як можете, самі боронітеся'. Якщо цар не міг чи не хотів захищати Україну, то це мусив робити Мазепа єдиним доступним для нього чином: змінивши цареве заступництво на заступництво шведського короля. Оскільки скидалося на те, що шведи мають більше шансів виграти війну, то ця зміна суверена здавалася Мазепі найкращим способом захистити 'бідну, нещасну Україну'. І за це, скаржився гетьман, він замість вдячності одержав від своїх співвітчизників хулу.
Але, мабуть, найдієвішими аргументами були релігійні, що найкраще грали на почуваннях мас. Тут Петро І мав відчутну перевагу. Спілка з лютеранами-шведами й католиками-поляками наражала Мазепу на звинувачення у зраді православ'я, аби підкреслити це, російська пропаганда поширювала перебільшені чутки про те, що шведи, певно, за Мазепиною порадою, тримають коней у православних церквах, оскверняють святі місця. Гетьмана звинувачували також у змові з метою запровадити в Україні ненависну унію з Римом.
Намагаючися спростувати ці звинувачення, Мазепа та шведи висунули деякі надумані контрзвинувачення. Вони заявляли, що цар веде з папою таємні переговори, маючи на меті придушити грецьку віру й запровадити в своїх землях католицтво. За доказ мало правити вигадане відкриття в Москві єзуїтських шкіл. Мазепа також додавав: якщо великий Хмельницький міг звернутися по допомогу проти ворогів України до невірних турків, то просити в християнського монарха, такого, як Карл XII, допомоги проти 'наших вічних ворогів, москалів', певна річ, цілком припустимо. Багато з його агентів послано в Україну зі спеціальним наказом переконувати населення, що гетьман 'діяв за віру' 25. Але позаяк керівники церкви стояли на боці царя, а сам Мазепа зв'язався з католиками й лютеранами, то йому нелегко було довести українським масам, що він діє в інтересах православ'я.
Протягом місяців по всій Україні лунали риторичні залпи. 'Війна маніфестів' покликана була розголосити, які вартості обстоює кожна сторона. Але більше переконували українців чинники конкретніші, ніж пропаганда.
ХТО В УКРАЇНІ ПІДТРИМУВАВ ЦАРЯ
Невдовзі після Мазепиного відступництва стало очевидним, що більшість українців вибирають статус-кво, тобто лояльність цареві. Заважила, безумовно, та обставина, що більшість території України була окупована російським військом. Меншиков наказував видавати кожного, хто мав бодай якийсь зв'язок із ворогом. Неабияк застрашили людей різанина в Батурині й страти мазепинців у Глухові та Лебедині. Але не тільки ці запобіжні заходи пояснюють, чому Мазепа не зміг здобути широкої підтримки. Кожна частина Українського суспільства мала свої особливі причини, що спонукали ЇЇ залишитися лояльною цареві, а не стати на бік гетьмана.
Серед селян і простих козаків Мазепа ніколи не був популярним. Козакам не подобалися його аристократичні звички й манірність, а крім того, ще задовго до 1708р. ходили чутки про його пропольські симпатії. Подейкували навіть, що він таємний католик. Але це невдоволення живили речі, глибинніш, ніж гетьманові манери. Українська старшина, як я знать усіх країн Східної Європи, встановлювала, особливо протягом Мазепиного двадцятиоднорічного гетьманування, повний соціально-економічний і політичний контроль над селянами й навіть козаками. Як провідник цієї еліти й найбагатша людина в країні, Мазепа був на передньому краї даного процесу. Він уособлював піднесення еліти та її прагнення панувати над рештою українського суспільства. Тому коли цареві маніфести зображували гетьманову угоду з Лещинським як спробу 'повернути Україну в польське рабство', вони ї знаходили в українських масах відгук. Глибинне соціальне І напруження в українському суспільстві діяло, як це часто бувало в минулому, на користь царя.
Проти гетьмана та його шведських союзників працювала й природна ксенофобія мас, яку посилювали їхні глибокі релігійні почуття. Іноземні спостерігачі в Москві зауважували, що 'навряд чи є народ, більш нетерпимий у своїй вірі, ніж українські козаки'. Тривале релігійне переслідування в Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань. Через це Мазепин союз із лютеранами-шведами й особливо з католиками-поляками з табору Лещинського — будь-який союз, спрямований проти одновірців —
