— Це ж дияволи, — сказав слідопит. — Очевидно, вони помітили нас ще на середині річки. Ми потрапили в засідку. Не встигли схаменутися, як з усіх боків полетіли стріли, Більшість із нас була вбита відразу. Троє чи четверо зайшлися врукопашну. Але їх було надто багато. А ось Конан, певне, зник. Я не бачив його голови. Краще б нас із тобою відразу порішили! Конана звинувачувати нема в чому. Ми б дісталися до села непоміченими, у них немає постів на березі в тому місці, де ми причалили. Певне, ми напоролися на великий загін, що йшов угору річкою з півдня. Готується якесь чортовиння — тут надто багато піктів. Окрім тутешніх, тут люди із західних племен, із верхів’я й пониззя річки…
Бальт дивився на дикунів. Він мало знав про життя піктів, але міркував, що такої кількості жителів у селі бути просто не може. Потім помітив, що бойове розфарбовування й прикраси з пір’я у воїнів були різні — отже, і справді сюди зібралися різні племена й клани.
— Якесь чортовиння, — бурмотів слідопит. — Можливо, вони зібралися подивитися на чаклунство Зогара? Він робитиме чудеса за допомогою наших трупів. Ну що ж, житель прикордоння й не сподівається померти у своєму ліжку. Але непогано б здохнути разом з усіма цими…
Вовче завивання піктів зазвучало голосніше, в натовпі почався рух — одразу стало видно, що наближається важлива персона. Обернувшись, юнак побачив, що стовп закопаний перед довгою будівлею, що перевершує розмірами інші хатини, та ще й прикрашена людськими черепами уздовж даху. У дверях кружляла фантастична постать.
— Зогар, — прогарчав слідопит, кривлячись від болю.
Бальт побачив худорляву людину середнього зросту в одязі зі страусових пер. З пер виглядала огидна зла пика. Пера чомусь особливо вразили Бальта. Він знав, що їх привозять звідкись із немислимої далечі на півдні. Вони зловісно шаруділи, коли чаклун пританцьовував і кривлявся.
Так, танцюючи, він вийшов на майданчик і закрутився навкруги зв’язаних полонених. Інший би на його місці здавався смішним — безмозкий дикун, що безглуздо підстрибує під шерех пер. Але страшне обличчя надавало всьому цьому абсолютно іншого значення Нічого смішного не мав цей сатанинський лик.
Зненацька він застиг, як статуя; пера зметнулися востаннє й опали. Зогар Заг випростався й почав здаватися значно вищим і масивнішим. Бальту видалося, що він піднявся над ним і дивиться звідкись зверху, хоча чаклун аж ніяк не був вищим від аквилонця.
Чарівник заговорив горловим і скрипучим голосом, схожим на шипіння кобри. Він витягнув шию в бік пораненого слідопита, і той плюнув йому в обличчя.
Дико завивши, Зогар відстрибнув далеко убік, а воїни заричали так, що зорі здригнулися. Вони кинулися до полоненого, та чаклун зупинив їх. Потім послав кількох чоловіків до воріт. Вони відчинили їх навстіж і повернулися. Кільце воїнів розділилося навпіл. Бальт побачив, що жінки й гола дітвора поховалися по хатинах і визирають із дверей і вікон. Утворився широкий прохід до воріт, за якими стояв чорний ліс.
Настала мертва тиша. Зогар Заг обернувся до лісу, став навшпиньки і спрямував у ніч пронизливий, несамовитий, нелюдський крик. Десь далеко у хащах до нього озвався низький рев. Бальт затремтів. Було ясно, що це не людський голос. Він пригадав слова Валанна про те, що Зогар хвалився своїм умінням викликати звірів із лісу. Обличчя слідопита під кривавою маскою зблідло.
Село затамувало подих. Зогар Заг стояв нерухомо, тільки пера легенько погойдувалися. Щось з’явилось у воротах.
Зітхання пробігло селом, і люди гарячково стали розбігатися й ховатися між хатинами. Тварюка у воротах здавалася живим жахом. Вона мала світлу шерсть, і тому вночі вся постать поставала примарою. Але не було нічого надприродного ні в низько посадженій голові, ні у величезних кривих іклах, що виблискували при світлі багаття. Звір рухався безшумно, як видиво минувшини. Це був пережиток прадавніх часів, людожер-убивця зі старовинних легенд — шаблезубий тигр. Жоден гіборійський мисливець ось уже протягом сотень років не натрапляв на це чудовисько.
Звір, що прямував до прип’ятих жертв, був довшим і важчим від звичного смугастого тигра, силою ж дорівнював ведмедю. Мозку в масивній голові було мало, та він йому й не був потрібний. Це був звичайнісінький хижак із кігтями й іклами.
Ось кого закликав Зогар Заг із нетрів. Тепер Бальт не сумнівався в чарах. Тільки чарівництво могло упоратися з цією примітивною могутньою тварюкою. І зненацька в глибині свідомості юнака зринуло ім’я прадавнього бога пітьми й жаху, якому колись поклонялися люди й звірі, а діти якого, з чуток, усе ще мешкали у різних частинах світу.
Чудовисько пройшло повз тіла піктів і купу голів, не торкнувшися їх. Тигр гидував падлом. Усе життя він полював тільки на живих істот. Нерухомі очі його горіли голодним вогнем. З розкритої пащі скрапувала слина. Чаклун відступив і показав рукою на слідопита.
Величезна кішка припала до землі. Бальт пригадав розповідь про те, як шаблезубий тигр, напавши на слона, загнав свої ікла в голову лісового велетня так глибоко, що не зміг потім їх витягти і здох від голоду. Чаклун пронизливо завищав, і звір стрибнув.
Удар припав на груди слідопита, стовп тріснув і звалився на землю. А потім шаблезуб потрухикав до воріт, тягнучи за собою шматок м’яса, який тільки-но був людиною. Бальт дивився на все це, і розум його відмовлявся вірити очам.
У стрибку звір не тільки вивернув стовпа, а й відірвав від нього скривавлене тіло. Миттю страшні кігті розірвали нещасного на шматки, а величезні зуби відірвали шматок голови, Легко пробивши кістку. Бальт блював. Йому траплялося вистежувати й ведмедів, і пантер, але ніколи він не бачив звіра, здатного за секунду перетворити людину на криваві шматки.
Шаблезуб зник за ворітьми, його гарчання ще раз струсило чагарники і затихло вдалині. Пікти все ще не наважувалися вийти з хатин, а чаклун стояв і дивився у бік воріт. Вони були відчинені в пітьму.
Бальт покрився холодним потом. Яке нове страховисько вийде з лісу до нього самого? Він спробував звільнитися — марно. Ніч обступала його з усіх боків, і навіть багаття здавалися пекельним полум’ям. Він відчував на собі погляди піктів — сотні голодних безжальних очей. Вони вже не були схожі на людей — демони з чорних джунглів, такі ж, яких викликав чаклун у страусячому пір’ї.
Зогар послав у темряву наступний заклик, зовсім не схожий на попередній. Чулося в ньому огидне шипіння — і кров захолола в жилах юнака. Якби змія могла шипіти так голосно, саме такий звук і вийшов би.
Відповіді цього разу не було — тишу порушував тільки відчайдушний стукіт серця хлопця. Потім за ворітьми почувся шум, сухе шарудіння, і в проході з’явилося огидне тіло.
І знову це було чудовисько з прадавніх легенд. То був велетенський змій. Голову він тримав на рівні людського зросту, і була ця трикутна голова розміром із кінську. Далі тяглося тіло, що блідо відсвічувало. Роздвоєний язик звивався, стирчали гострі зуби.
Бальт нічого не бачив і не чув. Страх паралізував його. Стародавні називали цього гігантського гада Змій-Примара за білясте забарвлення. Він заповзав ночами в хатини й нищив цілі сім’ї. Жертви свої він або душив, як удав, або вбивав отрутою своїх зубів. Він також вважався вимерлим. Але мав рацію Валанн: жоден білий не знав, що діється в хащах по той бік Чорної Річки.
Змій наблизився, тримаючи голову на тій самій висоті й злегка відкинувши її назад — готуючись завдати удару. Засклілими очима дивився Бальт на страшну пащу, в якій призначено було йому загинути, і не відчував нічого, окрім легкої нудоти.
Потім щось блиснуло, метнулося з темряви поміж хатин, і величезний змій забився в конвульсіях. Як уві сні побачив Бальт, що шия чудовиська наскрізь пробита списом.
Звиваючись в агонії, розшалілий змій урізався в натовп людей, і вони кинулися назад. Спис не пошкодив хребта, проткнув тільки м’язи. Скажено б’ючись, хвіст змія звалив на землю дюжину воїнів, із зубів бризкала отрута, обпалюючи їхню шкіру. Люди завили, заголосили й кинулися врозтіч, топчучи й калічачи один одного. Тут змій ще потрапив до багаття, і біль додав йому сили: стіна хатини звалилася під ударом хвоста, і люди із завиваннями побігли геть. Деякі втікали просто через багаття. Картина була вражаюча: посеред площі б’ється величезний плазун, а від нього розбігаються люди.
Бальт почув якийсь рух позаду себе, і руки його несподівано виявилися вільними. Сильна рука потягла його назад. Вражений, він упізнав Конана й відчув, як могутні пальці схопили його за плече. Обладунок кімерійця був у крові, кров засохла на мечі.
— Тікаймо, поки вони не схаменулися!
