намиста з людських зубів і масивного наплічника. За поясом убитого був короткий меч, а права рука все ще стискала важкий чорний лук. Волосся у нього було довге і кучеряве, про лице ж не можна було нічого сказати певного — це було суцільне місиво з крові й мозку. Голова була прорубана до зубів.

— Присягаюся богами, це пікт! — вигукнув хлопець.

— Тебе це дивує?

— Авжеж, у Велітріумі й у поселенців мені говорили, що ці дияволи час від часу пролазять кордон, але я ніяк не чекав побачити його в цих місцях.

— Чорна Річка всього за чотири милі на схід, — повчально сказав незнайомець. — А мені траплялося вбивати їх і всього за милю від Велітріуму. Жоден поселенець між Громовою Річкою і фортом Тускелан не може почуватися в безпеці. На слід цього пса я натрапив уранці за три милі від форту і відтоді йшов за ним. А наздогнав уже тоді, коли він цілився в тебе. Ще б мить, і в пеклі з’явився б новий мешканець. Проте я зіпсував йому постріл.

Подорожній дивився на нього широко розкритими очима: цей чоловік вислідив лісового диявола, непомітно підкрався до нього і вбив! Таке мистецтво було неймовірним навіть для Конайохари, що славилася своїми слідопитами.

— Ти з гарнізону форту? — запитав він.

— Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.

Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.

— Звуть мене Бальт, — назвав себе він. — Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив — чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.

— Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, — сказав величезний воїн. — Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, — ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення — безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.

— Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, — зауважив Бальт.

— Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень — не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.

— Але пікти розділені на невеликі клани, — сказав Бальт. — Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.

— І навіть три чи й чотири, — погодився велетень. — Та рано чи пізно з’явиться людина, яка об’єднає тридцять чи сорок кланів, — так було в Кімерії, коли жителі Гандерланда надумали пересунути кордон на північ. Вони хотіли заселити південні області Кімерії. Знищили кілька сіл і побудували фортецю Венаріум. Все інше тобі відоме.

— Відоме, — з гіркотою сказав Бальт. Спомин про цю нищівну поразку був чорною плямою в історії гордого і войовничого народу. — Мій дядько був там, коли кімерійці прорвали оборону. Лише одиниці наших залишилися в живих. Я не раз слухав його розповіді. Варвари зійшли з гір і штурмували Венаріум з нестримною люттю. Вирізали всіх — чоловіків, жінок, дітей. І досі на тому місці лише купа каміння. Більше аквилонці не намагалися захопити Кімерію. Але ти говорив про Венаріум зі знанням справи — ти що, був там?

— Був, — пробурчав воїн. — Був одним із тих, хто першим вибрався на стіни. Я ще п’ятнадцятого снігу не побачив, а ім’я моє звучало на радах старійшин.

Бальт відсахнувся від нього й дивився вражено. Поряд із ним спокійно йшов один із найкровожерніших дияволів, які з вищанням колись штурмували стіни Венаріума, щоб залити його потоками крові…

— То ти варвар… — вирвалося у Бальта.

Велетень кивнув головою на знак згоди.

— Мене називають Конаном-кімерійцем.

— Я чув про тебе! — схвильовано вигукнув Бальт.

Нічого дивного, що пікт програв у цій грі, бо кімерійці були такими самими варварами, тільки ще небезпечнішими. Конан, поза сумнівом, провів багато літ серед цивілізованих людей, проте це не завдало шкоди його диким інстинктам. Бальт не міг надивуватися його котячій ході й умінню безшумно рухатися. Навіть зв’язки кольчуги не дзвеніли, тому що були змащені жиром. У найгустіших і найзаплутаніших хащах Конан зумів би пройти так само беззвучно, як нещодавно пікт.

— Ти не з Гандерланда? — Це було швидше твердження, ніж запитання.

— Я з Таурану.

— Зустрічав воїнів з Таурану, вони звичні до лісу. Але боссонці надто довго прикривали вас, аквилонців, від диких людей лісу. Вам потрібне загартування.

І справді, Боссонське Прикордоння з його укріпленими селищами, де жили відчайдушної хоробрості стрільці, довго було для Аквилонії надійною фортечною стіною від варварів. Тепер у поселеннях за Громовою Річкою зростало покоління лісових людей, здатних протистояти варварам, але таких поки що було мало. Більшість жителів кордону складали такі, як Бальт, — землероби, а не слідопити.

Сонце вже сховалося за вершинами дерев. Тіні на стежці ставали все довшими.

— Не встигнемо ми у форт до ночі, — спокійно сказав Конан. І раптом додав: — Слухай!

Він стояв, пригнувшись, із мечем у руці, готовий будь-якої миті стрибнути й завдати удару. Бальт почув дикий виск, що обірвався на найвищій ноті: так може кричати смертельно перелякана або вмираюча людина.

Конан зірвався з місця і помчав стежкою, з кожним кроком віддаляючись від свого супутника, хоча той також біг щосили. В Таурані Бальт вважався непоганим бігуном, та варвар випередив його без жодних зусиль. Проте хлопець забув про це, тому що вуха пронизав страшенний крик, який йому ще не доводилося чути в житті. Але цього разу кричала не людина: то було якесь переможне сатанинське нявкання, торжество створіння, яке вбило людину, і відлуння цього крику прокотилося десь у похмурих безоднях за межами людського розуміння.

З переляку Бальт мало не спіткнувся, але Конан продовжував так само бігти і зник за поворотом стежки; Бальт, аби не залишитися наодинці з цим жахливим криком, у паніці помчав за ним.

І… ледве не наскочив на кімерійця, який стояв над неживим тілом. Та Конан дивився не на мертвяка, що лежав у кривавому багні, — він уважно оглядав чагарники обіч стежки.

Убитий — невисокий повний чоловік — був у дорогих мережаних чоботях і, незважаючи на спеку, в підбитій горностаєм туніці. Його широке бліде обличчя зберігало вираз жаху, а товста шия, немов бритвою, була перерізана від вуха до вуха. Короткий меч залишився в піхвах — значить, напад був несподіваним.

— Пікти? — прошепотів Бальт і теж почав роззиратися навсебіч.

— Ні, лісовий демон. Це вже п’ятий, присягаюся Кромом!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти чув коли-небудь про піктійського чаклуна на ім’я Зогар Заг?

— Ніколи не чув.

— Він живе в Гвавелі, найближчому селі за річкою. Місяців зо три тому він викрав кілька нав’ючених мулів з каравану, що прямував у форт саме цією стежкою. Напевно, задурманив чимось погоничів. Мули належали, — Конан доторкнувся до тіла носком чобота, — ось цьому, Тіберію, торговцю з Велітріума. Везли мули бочки з пивом, і старий Зогар, замість того щоб швидше перебратися через річку, вирішив пригоститися. Слідопит на ім’я Сократ вислідив його і привів Валанна з трьома солдатами до хащі, де наш чаклун спав, упившись. За наполяганням Тіберія, Валанн посадив Зогара Зага у в’язницю, а це для пікта найстрашніша образа. Старий зумів убити стражника і втекти, та ще переказав, що збирається прикінчити

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату