років тому ти був моїм коханим і спав у моїх обіймах під квіткою чорного лотоса. І відтоді в моїх руках ланцюг, а на цьому ланцюзі — ти, рабе! Ти знаєш, що не в змозі опиратися мені. Ти знаєш, що мені досить подивитися тобі в очі тим поглядом, якому мене навчив стигійський жрець, і вся твоя воля випарується. Пам’ятаєш ту ніч під чорним лотосом? Квітка розгойдувалася, хоча гойдав її не земний вітер. Відчуваєш знову той аромат, що огортав тебе і робив моїм рабом? Боротися зі мною марно. Ти досі в моїй владі, як і тієї ночі, Ольмеку, князю Ксухотля, і будеш у моїй владі до кінця життя!
Голос її знизився до шепоту й нагадував дзюркотіння джерела в мороці. Вона схилилася над князем, розвела пальці й торкнулася його могутніх грудей. Очі Ольмека затуманилися, руки безсило обвисли.
З безжальною усмішкою Таскела піднесла золотий флакон до губ князя.
— Пий!
Він, не роздумуючи, підкорився. І відразу ж туман у його очах змінився розумінням і жахом. Він відкрив рота, проте не видав ні звуку. За секунду він без сил упав на ложе.
Це вивело Валерію із заціпеніння. Вона кинулася до дверей, але Таскела випередила її справді тигрячим стрибком. Валерія вдарила її кулаком — такий удар повалив би з ніг будь-якого чоловіка. Але Таскела зуміла плавно відхилитись і схопила її за руку. Потім вона перехопила й ліву руку аквилонки і легко зв’язала її зап’ястя шовковим шнурком.
І тоді Валерія зрозуміла, що її сором через поразку в сутичці з Ольмеком — ніщо в порівнянні з теперішнім. Жінок вона зневажала — і ось знайшлася ж така, яка робить із нею, що хоче! Вона не чинила опору, коли Таскела посадила її в крісло і прив’язала до нього, протягнувши шнура між колін.
Байдуже переступивши через тіло князя, Таскела підійшла до бронзової брами й відкрила її. За стулками був коридор.
— Цей шлях, — вперше звернулася вона до Валерії, — веде до кімнати, яка служила колись камерою тортур. Коли ми відступали в західну частину міста, то більшість інструментів забрали з собою, але один пристрій довелося залишити — він був надто важким і громіздким. А тепер, гадаю, він буде нам у нагоді.
Ольмек усе зрозумів, і в очах його зблиснув жах. Таскела наблизилась і схопила його за волосся:
— Ти певний час будеш нерухомий. Проте ти чутимеш, думатимеш і відчуватимеш — так, так, ти все відчуватимеш.
І пішла до брами, легко підхопивши могутнє тіло князя, — у Валерії ледве очі не вилізли з орбіт. Княгиня зникла в коридорі, і за якийсь час почувся брязкіт заліза.
Валерія пробурмотіла прокляття і спробувала звільнитися. Марно — шнур був надто міцним.
Таскела повернулася сама, а з камери тортур було чути приглушений стогін. Двері вона причинила, а засув не засувала — звички не були притаманні їй, як, утім, і інші людські риси.
Валерія в заціпенінні дивилася на жінку, в чиїх руках — вона чудово це розуміла — була її доля.
Таскела подивилася їй у вічі.
— Тобі випала велика честь, — сказала вона. — Ти вибрана, щоби повернути Таскелі юність. Ти здивована? Так, я знаю, що маю молодий вигляд, але в моїх жилах відчувається холод старості — я пережила це вже тисячу разів. Я стара, я така стара, що не пам’ятаю свого дитинства. Колись я була юною дівчиною, і мене кохав жрець зі Стигії. Він подарував мені секрет вічної молодості й безсмертя. Потім він помер — певне, від отрути. Я жила в своєму палаці над озером Зуад, і роки пролітали повз мене. Потім мене зажадав король Стигії, і народ зчинив бунт — ось ми і потрапили в ці краї. Ольмек називає мене княгинею, але в мені немає королівської крові. Я вище, ніж королева, — я Таскела, і твоя квітуча молодість поверне мені мою!
У Валерії відняло язик. За всім цим таїлася якась жахлива загадка — найстрашніша за всі, з якими вона зустрічалася досі.
Чаклунка розв’язала аквилонку і звела на ноги. Та не острах перед силою, зосередженою в руках княгині, перетворив Валерію на безвольну ляльку.
Це зробили палаючі чаклунські — зловісні — очі Таскели.
7. ТОЙ, ХТО ПРИХОДИТЬ З ПІТЬМИ
— Бодай би я отак побачив кушита!
Конан із цікавістю дивився на чоловіка, прив’язаного до залізного колеса.
— Що, в біса, ти робиш на цій штуці?
Мукання було йому відповіддю. Тоді Конан вирвав кляп із рота в’язня, і той закричав від страху, бо залізна куля впала вниз і майже торкнулася його широких грудей.
— Обережніше, в ім’я Сета! — простогнав Ольмек.
— Чого б то? — запитав Конан. — Чи ти гадаєш, що твоя доля мене цікавить? Був би у мене час, я б посидів і подивився, як цей шматок заліза видавить з тебе кишки. Але я поспішаю. Де Валерія?
— Звільни мене! — просив Ольмек. — Я все скажу!
— Спершу скажи.
— Ні за що! — князь зціпив масивні щелепи.
— Гаразд, — сказав Конан і всівся на найближчу лаву. — Я сам її знайду після того, як тебе придавить. Думаю, що справа піде швидше, якщо я мечем прочищу тобі вухо, — додав він і протягнув зброю до голови Ольмека.
— Зачекай! — слова посипалися з князя, як зерно з мішка. — Таскела викрала її у мене. Я завжди був тільки іграшкою в її руках…
— Таскела? — Конан сплюнув. — Ця жалюгідна…
— Ні-ні! — прохрипів Ольмек. — Діло гірше, ніж ти гадаєш. Таскела занадто стара — їй багато сотень років. Вона продовжує своє життя і повертає молодість, приносячи в жертву вродливих молодих жінок. Ось чому їх так мало в нашому роду. Вона витягне з Валерії життєву силу і знов розцвіте…
— Брама замкнута? — запитав Конан, пробуючи великим пальцем гостроту меча.
— Так! Але я знаю, як пройти в Текультлі. Ця дорога відома лише мені й Таскелі, та вона гадає, що я безпорадний, а тебе немає в живих. Звільни мене, і, присягаюся, я допоможу тобі звільнити Валерію. Без моєї допомоги тобі не впоратися, навіть коли б ти тортурами вирвав у мене всі секрети, то не зумів би ними скористатися. Звільни мене! Ми підберемося до Таскели і вб’ємо її раніше, ніж вона встигне напустити свої чари. Досить і ножа в спину. Я б сам давно це зробив, та боявся, що без її допомоги ксоталанкійці нас подолають. І їй була потрібна моя допомога, тому вона й дозволила мені жити. Тепер один із нас мусить померти. Присягаюся, розправимося з відьмою, і ви з Валерією підете від нас із миром. Народ коритиметься мені, коли не стане Таскели.
Конан схилився и перерізав пута, що утримували, князя. Той обережно вислизнув із-під величезної кулі і став на ноги, мотаючи головою, неначе бик, і обсипаючи всіх прокльонами. Обидва вони, ставши пліч- о-пліч, були уособленою мужністю. Ольмек був такий самий високий, як Конан, і навіть масивніший, але було в ньому все ж таки щось звіряче, відштовхуюче, і кімерієць поряд із ним мав значно благородніший вигляд.
Конана можна було зарахувати до цвіту людства, Ольмека — до цвіту його первісної побічної гілки.
— Веди! — наказав Конан. — І весь час тримайся попереду мене: віри тобі не більше, ніж бику, якого тягнуть за хвоста.
І Ольмек пішов, розчісуючи п’ятірнею свою скуйовджену бороду. Він був упевнений, що Таскела закрила браму, тому й попрямував до однієї з кімнат на кордоні Текультлі.
— Цій таємниці півстоліття, — говорив він на ходу. — Наш клан не знав її, а ксоталанкійці тим більше. Цей таємний хід зробив сам Текультлі, а рабів, що допомагали йому, убив. Він побоювався, що любов Таскели легко може перейти в ненависть, і вона одного разу закриє перед ним браму. Але Таскела відкрила таємний хід і замкнула його, коли вождь утікав після невдалої вилазки. Ксоталанкійці схопили його і стратили.
