спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.
Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.
І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.
— Убий його, якщо зможеш! — вона вклала в руку варвара важкий кинджал. — Моя магія тут безсила!
Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.
І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.
Толькемек уже не стрибав, розуміючи, що перед ним супротивник значно грізніший, ніж ті, що вмирали з криками. Первісний блиск варварських очей був не менш страшний, ніж фосфорне сяйво очей старого. Вони кружляли і кружляли; один змінював позицію, і інший негайно робив те ж саме, неначе їх об’єднувала невидима нитка. Але з кожним разом Конан підходив усе ближче й ближче до супротивника. Він уже приготувався до стрибка, але тут пролунав застережний крик Валерії. На якусь мить кімерієць опинився між старим і дверима. Вогненний промінь обпалив Конана, та він устиг відскочити вбік і метнути ножа. Старий Толькемек упав на плити, руків’я ножа тремтіло в його руці.
Таскела стрибнула — але не до варвара, а до палиці, що валялася на підлозі й пульсувала, як живе серце. І Валерія стрибнула, озброєна кинджалом, вихопленим з руки мертвяка. Лезо, спрямоване міцною рукою аквилонки, устромилося в спину княгині Текультлі й вийшло з грудей. Таскела скрикнула й померла.
Конан і Валерія стояли над неживим тілом і дивилися одне на одного.
— Ось тепер війна справді скінчилася! — зауважив Конан. — Ну й ніч випала. Де ці поганці бережуть їжу? Я голодний, як вовк.
— Треба тобі перев’язати ногу, — Валерія спершу відірвала шматок шовкової штори, яку обгорнула коло пояса, а тоді нащипала корпії; потім ретельно обробила рану Конана і міцно забинтувала.
— Гаразд, поголодуємо, — сказав він. — Ходімо звідси. За стінами цього диявольського міста розпочинається справжній світ. Досить із нас Ксухотля. Ці виродки перебили одне одного — ну й добре. Не потрібні мені їхні кляті скарби. Вони ще, чого доброго, зачаровані.
— Так, на світі ще багато чесної здобичі для тебе і для мене, — сказала Валерія й солодко потягнулася.
Жартівливий блиск з’явився в очах Конана, та цього разу аквилонка не хапалася за меча.
— Далека дорога до узбережжя, — ласкаво сказала вона, відриваючи від нього свої уста.
— Хіба? — розсміявся він. — Хіба є для нас із тобою перешкоди? Та в стигійських портах ще не розпочнеться торговий сезон, як ми вже стоятимемо на палубі. І ось тоді ми покажемо всьому світові, що таке справжнє грабування!
ПО ТОЙ БІК ЧОРНОЇ РІЧКИ
1. КОНАН ГУБИТЬ СОКИРУ
На лісовій стежині панувала така тиша, що навіть м’які чоботи, здавалося, здіймають жахливий шум. Саме так думав самотній мандрівник і рухався з обережністю, необхідною кожному, хто переправився через Громову Річку.
Цей хлопець мав середній зріст, відкрите лице, коротко обстрижене каштанове волосся, проте ні капелюха, ні, тим більше, шолома на голові. Одягнений він був за звичаєм тутешніх місць у шерстяну туніку, підперезану поясом, короткі шкіряні штани й чоботи до колін. З правої халяви стирчало руків’я ножа, на широкому поясі висіли короткий важкий меч і шкіряна сумка. Без жодного страху заглиблювався він у зелену гущавину. Збудований він був, незважаючи на невисокий зріст, досить міцно.
Він ішов безтурботно, хоч останні хатини поселенців залишилися далеко позаду, і кожний крок наближав його до тієї жахливої небезпеки, яка тінню нависла над дикими нетрями. Шуму він зчиняв мало, але був певен, що його вуха обов’язково почують будь-який тріск у зрадливій зелені. Відтак безтурботність його була показною, він уважно придивлявся і прислухався до всього, особливо слухав, оскільки видимість навколо була не більш ніж на два кроки.
Якесь відчуття наказало йому зупинитися і покласти руку на руків’я меча. Він застиг, як укопаний, посеред стежки і почав міркувати, що за звук він почув, та й чи був він узагалі. Тиша була цілковитою — не верещали білки, не співали птахи. Потім погляд його впав на хащі за кілька кроків перед ним. Ніякого вітру не відчувалося, проте одна з гілок помітно колихалася. Волосся стало на голові подорожнього, і він не міг ні на що зважитися — адже будь-який рух притягатиме до нього смерть, що вилетить із зелені.
У гущавині почувся звук важкого удару, чагарники загойдалися, і звідти вертикально вгору злетіла стріла. Метнувшись в укриття, подорожній бачив її політ.
Хлопець причаївся з мечем у тремтячій руці, за товстим стовбуром дерева. Він побачив, що на стежку, розсовуючи кущі, виходить високий чоловік.
На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани — тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном — його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.
Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.
Величезний меч у руці людини був у крові.
— Вилазь! — крикнув він, і вимова здалася подорожньому незнайомою. — Небезпека минула. Цей пес був сам. Вилазь!
Подорожній боязко залишив укриття й подивився на незнайомця. Порівняно з ним він відчував себе слабким і нікчемним.
Незнайомець рухався ковзаючою ходою пантери — так, не до міщан чи поселенців належав він, і навіть у цих диких краях здавався чужинцем.
Велетень пішов назад і знову розсунув віття. Подорожній зробив кілька кроків за ним і заглянув у хащі. Там лежав чоловік — кремезний, смаглявий, сильний. Його одяг складався з пов’язки на стегнах,
