великодушно забували, що я чужинець, але тепер ніяк не можуть мені цього пробачити. Тепер вони палять пахощі і ставлять свічки перед статуєю Нумедідеса — всі: і ті, хто лише чудом уникнув лап його катів, і ті, хто втратив синів, замучених ними в підземеллях, і навіть ті, чиїх дружин або доньок цей старезний розпусник забрав до свого гарему. Ах, які бовдури!
— У всьому цьому чимала частка вини Рінальдо, — сказав Просперо, затягуючи тугіше пояс. — Він співає підбурювальні пісеньки на всіх площах столиці. Заточіть його в одну з веж, хай викрикує там свої безглузді пісні, поки й посиніє.
Конан струсонув лев?ячою гривою.
— Ні, Просперо, це не має сенсу. Великий поет завжди сильніший від короля. Його пісні варті більше, аніж навіть королівський скіпетр. Я помру, і мене забудуть, а пісні Рінальдо житимуть вічно. Ні, Просперо, — продовжував король, і тінь набігла на його обличчя. — За всім цим ховається щось більше, ніж талант шаленого поета. Я відчуваю це так само, як і в юності відчував, де у високій траві лежить тигр, хоч аж ніяк не міг його бачити. В усій країні помітне якесь приховане хвилювання. Я нині, немов мисливець біля маленького багаття посеред густого лісу, який швидше уявляє собі, аніж відчуває шерех скрадливих кроків хижаків. Ах, якби це було щось відчутне, проти чого я міг би витягти свій меч. І, кажу тобі, це не випадковість, що пікти останнім часом усе частіше нападають на прикордонні області. Думаю, що мені самому час вирушити туди, аби в усьому розібратися на місці.
— Публій боїться змови. Він уважає, що тебе хочуть виманити на кордон, аби загнати там у пастку, — нагадав йому Просперо, накидаючи шовковий плащ на обладунки й повертаючись перед дзеркалом. — Тому він і умовляє тебе залишитися в місті. Я не сумніваюся, що ти маєш рацію і твоя інтуїція варвара тебе не обманює, — в королівстві справді щось відбувається, але найманці й армія на нашому боці, що ж до Чорних Драгунів, усі пойнтайнці дали тобі клятву вірності. Єдина реальна небезпека — прямий замах на твоє життя, але цьому перешкодять охоронці, що стережуть тебе вдень і вночі. Над чим ти, до речі, там клопочешся?
— Над картою, — з гордістю відповів Конан. — Наші карти непогані, якщо йдеться про землі на півдні, сході чи заході, та ось щодо півночі — напропале брешуть. Тому я сам узявся за карту півночі. Поглянь сюди! Це ось Кімерія, де я народився. А ось…
— Асгард і Ванахейм! — Просперо здивовано дивився на карту. — О Мітро, я вважав ці країни легендою!
Конан усміхнувся й мимоволі провів кінчиками пальців по шрамах на своєму смаглявому обличчі.
— Якби ти виріс на північному кордоні Кімерії, то ставився б до них зовсім Інакше. Асгард розташований на півночі, а Ванахейм на північному заході від Кімерії, і на цих кордонах буяє війна, що ніколи не стихає.
— А що за люди живуть там, на півночі? — запитав Просперо.
— Вони високі на зріст, світлошкірі і з блакитними очима. Їхній бог — крижаний гігант Імір, і кожне плем’я має свого власного короля. Вони б’ються цілими днями, а ночами п’ють пиво і на повний голос співають диких войовничих пісень…
— Тут ти мало чим від них відрізняєшся, — посміхнувшись, сказав Просперо. — Ти багато й жадібно п’єш, та й улюблені свої пісні ти, швидше, викрикуєш, аніж співаєш.
— Схожі країни, схожі й люди, які в них живуть, — сказав, усміхнувшись, король. — І там, і там під вічно сірим небом здіймаються височезні гори — голі чи покриті дрімучими лісами, з пустелями-долинами, де гуляють крижані вітри.
— Тоді немає нічого дивного в тому, що й люди там такі само дикі й суворі, — Просперо знизав плечима й мимоволі пригадав теплі рівнини і повільні блакитні річки своєї батьківщини — Пойнтайну, південної провінції Аквилонії.
— Усі вони приречені, — пробурмотів Конан. — І вони, і ті, хто прийде їм на зміну. Їхні боги — Кром і його похмурі брати, що царюють у країні Вічних Туманів, Королівстві Мертвих. Мітра бачить — тутешні боги мені набагато миліші.
— Заспокойся, Конане, адже ти назавжди залишив свою Кімерію. Твоє королівство — тут, — усміхаючись, сказав Просперо. — Та мені час вирушати. На гулянці в Нуми я вип’ю за твоє здоров’я келих найкращого білого вина.
— Гаразд, — пробурчав король. — Але не цілуй від мого імені танцівниць Нуми — зіпсуєш усі міждержавні відносини.
Весело розсміявшись, Просперо вийшов із зали.
Сонце, ховаючись за обрієм, на кілька хвилин залило сяючим золотом зелений і туманно-голубий ліс. Його вже згасле проміння все ще відбивалося в ланках товстого золотого ланцюга, що нервово тремтів у спітнілих пухких руках Діона Атталуського. Барон, неспокійно соваючись на мармуровій лаві, раз у раз поглядав на строкаті квіти й густе листя дерев у своєму саду і часом крадькома озирався, немов намагався захопити зненацька ворога, що сховався. Поблизу дзюрчало джерело, безліч інших джерел, розсіяних по всьому цьому чудовому куточку насолоди, нашіптували ніжні мелодії.
Діон був сам, якщо не рахувати темношкірого гіганта, що зручно розташувався на мармуровій лаві недалеко від барона. Діон не звертав на раба жодної уваги, хоча знав, що Аскаланте повністю йому довіряє. Як і багато інших багатих людей, він не помічав людей, що мають значно нижчий соціальний стан.
— Немає ніяких підстав так нервувати, — сказав Тот-Амон. — Усе буде гаразд.
— Як і будь-хто інший, Аскаланте може припуститися помилки, — пирхнув Діон, і на його обличчі виступив піт при одній думці про можливі наслідки такої помилки.
— Він не припускається помилок, — запевнив його стигієць із похмурою посмішкою. — Інакше рабом був би він, а не я.
— Це що за базікання? — обурено вигукнув Діон, який слухав раба краєм вуха.
Очі Тот-Амона звузилися. Незважаючи на своє залізне самовладання, йому почало здаватися, що він наразі лусне від безперервно киплячих у ньому люті, ненависті й ганьби, і він поспішав використати будь- який, навіть найнікчемніший шанс вирватися з порочного кола. Забувши про те, що Діон дивиться на нього як на раба, а не як на людину, що володіє душею й розумом, стигієць звернувся до нього з пристрасним словом.
— Послухайте мене, — сказав Тот-Амон. — Ви неодмінно станете королем. Проте ви не знаєте, що замишляє Аскаланте. Коли Конан помре, у вас не буде ворога страшнішого й підступнішого, ніж мій хазяїн. Я можу вам допомогти і зроблю це, якщо ви візьмете мене під свій захист, коли опинитеся на троні. Знайте ж, добродію, що я наймогутніший чарівник. Про Тот-Амона говорять звичайно з такою ж глибокою пошаною, як і про знаменитого Раммона. Король Стигії Ктесофон прославив мене й надав мені найбільші почесті. Він прогнав усіх своїх магів і призначив мене своїм придворним чарівником. Вигнані маги затаїли злість і образу, але чіпати мене боялися, тому що я мав владу над потойбічними силами і міг розраховувати на їхню допомогу в будь-який час. Сет бачить, вороги тремтіли, бо знали, що будь-якої миті на них може напасти потойбічна тварюка, яка встромить гострі пазурі в їхні зморшкуваті шиї. Таку безмежну могутність давав мені зміїний перстень Сета, знайдений мною в одному зі склепів Стигії, ледве не за милю від поверхні землі. Гадаю, що він був загублений там кимось ще до того, як далекий предок людини вибрався на берег із морського мулу. Та злодій викрав у мене цього персня, і я втратив усю свою могутність! Маги об’єдналися, щоб убити мене, але мені пощастило, і я зумів утекти. Найнявшись погоничем верблюдів, я вирушив у Котх, але дорогою на нас напали бандити Аскаланте. Усі, окрім мене, були вбиті, я врятував своє життя тільки тим, що присягнувся вірно служити Аскаланте, коли той упізнав мене. Ось так я потрапив до нього в рабство. Аби утримати мене, він записав мої зізнання, запечатав сувій і передав його якомусь котхійському відлюдникові. Я не можу зважитися встромити йому вві сні кинджал у серце або видати його ворогам, тому що тоді відлюдник відкриє сувій, прочитає його і зробить те, про що просив Аскаланте. А коли про це дізнаються в Стигії… — Тот-Амон здригнувся, і його обличчя зблідло. — В Аквилонії я поки що в безпеці, — продовжував він. — Проте рано чи пізно вороги довідаються про мій притулок, і тоді мені вже ніщо не допоможе, від долі не втечеш. Тільки король з його могутніми фортецями й вірними військами зміг би захистити мене. Ось тому я пропоную вам укласти зі мною угоду. Я допоможу вам порадою зараз, а ви захистите мене потім. А вже коли я знайду
