перстень…
— Перстень? Перстень?
Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.
— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!
Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.
— Ага, ось і він! — він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот-Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.
— Перстень! О Сете! Мій перстень! — голосно вигукнув він. — Перстень, який у мене викрали!
У руці Тот-Амона блиснула сталь. Він блискавично ввіткнув кинджал у жирне черево барона. Крик болю перейшов у хрипіння, і барон осів на землю, немов опливла гора вершкового масла. Швидше за все, він так і не зрозумів, що стало причиною його смерті.
Тот-Амон відштовхнув убік обм’якле тіло, вихопив із рук мертвяка перстень і забув про вбитого. Він обома руками тримав перстень, і його чорні очі палали страшним вогнем.
— Мій перстень! — прошепотів він у радісному збудженні. — Я знов здобув могутність!
Навіть сам стигієць не зміг би сказати, чи довго він стояв нерухомо, немов статуя, з таємничим перснем у руках, чия жахлива аура зціляла його зганьблену душу. Коли він закінчив медитувати55 і повернув душу з похмурої безодні, в яку дозволив зазирнути цей перстень, на небі вже з’явився місяць, що кинув довгі тіні на спинку мармурової лави, перед якою лежало те, що недавно було хазяїном Атталуса.
— А тепер я покінчу з Аскаланте! — прошепотів стигієць, очі якого горіли в темряві червоним вогнем, немов у вампіра.
Він озирнувся, набрав пригорщу крові з калюжі, в якій лежала його жертва, і занурив у неї очі мідної змії, почекавши, поки виблискуюча жовтизна не наситилася соком життя.
— Розкрий очі, о чарівна зміє, — заспівав він хрипким голосом, від якого в слухача застигла б у жилах кров. — Дозволь їм насититися місячним світлом і зазирнути в чорну безодню! Що ти там бачиш, о зміє Сета? Кого ти викликаєш з глибини мороку? Чия тінь іде на тремтяче світло? Приведи його до мене, о змія Сета!
Круговими рухами пальців, знову й знову описуваними навколо висхідного краю, він гладив ясно відчутну луску зміїного кільця, шепочучи при цьому жахливі імена й монотонно читаючи заклинання, давно забуті у світі людей і збережені лише в глибинах темних склепів таємничої Стигії.
Повітря над його головою заворушилося, неначе в ньому забилася невідомо звідки запливла величезна риба. Майнув крижаний вітер, і Тот-Амон відчув, що за його спиною стоїть щось, але не обернувся. Він спрямував свій погляд на освітлену місячним сяйвом мармурову лаву, на якій позначилася ледве помітна тінь. Продовжуючи бурмотіти свої заклинання, він спостерігав за тим, як тінь зростала і ставала все чіткішою, поки не набрала абсолютної виразності. Вона нагадувала контури тіла гігантського павіана, але таких мавп ніде на Землі, навіть у Стигії, ніколи не було. Проте Тот-Амон і тепер не обернувся. Він витягнув із-за широкого пояса сандалю свого хазяїна — він давно носив її з собою, сподіваючись на подібну ситуацію, — і кинув її через плече.
— Подивися на неї уважно, рабе персня! — крикнув він. — Знайди того, хто її носив, і знищ! Подивися йому в очі й понівеч його душу, перш ніж розірвеш йому горло! Убий його! — і після короткого роздуму з люттю додав: — І убий усіх, хто буде з ним!
На мармурову лаву за Тот-Амоном втіленням жаху спустився безформний череп і, як мисливський собака, обнюхав сандалю. Тот-Амон відчув подих вітру за спиною, і тінь зникла. Чаклун у пекельному тріумфі простягнув руки вгору, і його очі й зуби сяйнули в місячному світлі.
Стражники на фортечній стіні в остраху скрикнули, коли над ними промайнула чорна тінь із палаючими очима й розтанула в мороці. Це, проте, сталося так швидко, що перелякані воїни, опам’ятавшись, почали запитувати один одного, чи було це насправді, чи все це їм тільки здалося.
Король Конан спав у королівській опочивальні з високою позолоченою куполоподібною стелею і бачив сон. Крізь сірий клубистий туман до нього пробивався слабкий, неначе з неймовірної далі поклик. Він не розумів слів, але сприймав його суть усім своїм єством. Конан з мечем у руці на дотик продирався крізь туман, як крізь щільну хмару. З кожним його кроком голос ставав чіткішим, поступово він почав розбирати слово, що повторялося в поклику, — це було його власне ім’я, що проникало в мозок крізь простір і час.
Туман розсіявся, і він побачив, що йде широким темним коридором, висіченим у суцільній скелі. Підлога й стеля Коридору були ретельно оброблені й відполіровані, вони тьмяно виблискували, а зі стін дивилися на нього барельєфи стародавніх героїв і невідомих богів. Король здригнувся, коли побачив їхні примарні контури, і зрозумів, що вже багато сторіч у цьому коридорі не з’являвся ніхто зі смертних.
Він підійшов до широких сходів, також висічених із каменя, вони круто спускалися кудись униз. Стіни шахти були покриті таємними знаками, такими давніми й жахливими, що Конан мимоволі здригнувся. На кожній сходинці була майстерно вирізана змія, і при кожному кроці нога короля опускалася на зміїний череп. Проте голос кликав його, і він, нарешті подолавши зону темряви, що здавалася майже фізично відчутною, зайшов до дивного склепу, в якому на вікові масивного саркофага сидів білобородий дідусь, і контури його постаті розпливалися в мороці. Волосся на голові Конана заворушилося, він підняв меч, але незнайомець заговорив із ним звучним монотонним голосом:
— О чоловіче, ти впізнаєш мене?
— В ім’я Крома, ні! — відповів здивований король.
— Знай же, — сказав дідусь, — я — Епімітреус.
— Але мудрець Епімітреус мертвий ось уже п’ять тисяч років! — видихнув Конан.
— Вислухай мене, чоловіче! — сказав той владно. — Кинь камінь у тиху воду, і ти побачиш, як підуть круги, які рано чи пізно досягнуть берега. Події земного світу докотили свої хвилі до мене і збудили від дрімоти. Я побачив і вибрав тебе, Конане, варваре з Кімерії. Великими і славними справами позначений твій шлях. Проте країні, якою ти правиш, загрожує біда, справитися з якою твій меч не зможе.
— Ти говориш загадками, — сказав стурбований словами дідуся Конан. — За будь-якою бідою стоїть її винуватець, покажи мені його, і я одразу ж розтрощу йому череп.
— Побережи свої сили для супротивника з плоті і крові, — порадив дідусь. — Ідеться зовсім не про нього. Слухай уважно! Існують темні світи, невідомі для простих смертних, в яких усюди нишпорять безформні чудовиська — злі демони. Знаючи відповідні заклинання, їх можна призвати з глибини мороку і нацькувати на вибрану наперед жертву. В твоєму домі, о королю, причаїлася змія, так — у твоє королівство заповзла гадюка. Вона з’явилася зі Стигії, і душа її чорна як сажа. Як сплячий бачить сон про змій, коли ті повзають біля його постелі, так і я відчуваю появу чаклуна в твоїй країні. Він володіє абсолютною владою над демонами і насилає їх на своїх ворогів. Певне, що він з їхньою допомогою покладе край твоєму царюванню. Тому я і покликав тебе до себе, щоб укласти в твої руки зброю, смертельно небезпечну для стигійського чаклуна і його пекельної зграї.
