шовкову туніку, схожий на орла-стерв’ятника, жрець Тзота-ланті. Безліч легенд блукало в народі про цього котхійського чорнокнижника, у західних і північних селищах жінки лякали дітей його ім’ям, а норовистих рабів швидше, ніж батогом, примушували до слухняності погрозою продати цьому таємничому магу. Розповідали, що у нього складена ціла бібліотека з томів із чаклунських трактатів, оправлених у шкіру, зідрану з живих людей. Говорили також, що він у величезних підвалах свого палацу веде торг із силами пітьми, обмінюючи юних вродливих рабинь на сатанинські таємниці й магічні заклинання, які дарують йому владу над світом демонів. Саме Тзота-ланті був справжнім повелителем королівства Котх.
Маг презирливо посміхнувся, коли побачив, що королі зупинили своїх коней на безпечній відстані, не наважуючись наблизитися до грізного велетня в чорній кольчузі. Навіть найвідчайдушніші сміливці бліднули й щулилися, коли на них падав убивчий погляд блакитних очей Конана, що обпікали гарячковим вогнем з-під пом’ятого забрала на шоломі. Засмагле пошрамоване обличчя Аквилонського короля ще більше потемніло від люті, чорні обладунки були погнуті й залиті кров’ю, кров тонкою цівкою стікала і з його величезного меча.
З Конана безслідно злетів увесь наліт цивілізованості, набутий ним за довгі роки поневірянь, він знову був диким несамовитим варваром, нещадним до ворогів, ким би вони там не були.
Страбонуса мало не побив грець, коли він побачив кращих своїх воїнів під ногами в кімерійця. Задихаючись від злості, він наказав шемітським лучникам напнути луки.
Але Тзота-ланті похитав головою.
— Нам він потрібен живим.
— Легко сказати! — здибився Страбонус, потай побоюючись, що гігант у чорній кольчузі зараз прорубається до нього крізь натовп солдат. — Спробуй, злови-но тигра-людожера живцем! Присягаюся Іштар, він перебив кращих моїх воїнів! Сім років і гори золота вклав я в навчання кожного з них, і ось тепер вони валяються у нього під ногами розібрані, немов свинячі туші. Стріляти, говорю я тобі, тільки стріляти!
— А я ще раз кажу: ні! — відрізав Тзота-ланті й зіскочив з коня, холодно посміхаючись. — Хіба ти не знаєш, що мій мозок сильніший, аніж будь-який меч?
Він зробив крок у натовп, і велетні в сталевих шоломах і кольчугах полохливо розступилися, боячись торкнутися навіть краєчка його туніки. Маг переступив через бруствер із мертвих тіл і опинився віч-на-віч із грізним варваром. Воїни стежили за ними, затамувавши подих, запанувала справді могильна тиша. Гігант у чорній броні нависнув над слабкою фігуркою в шовковому вбранні, тримаючи напоготові вищербленого меча.
— Я дарую тобі життя, Конане! — сказав Тзота-ланті, і в голосі його прозвучала нотка жорстокої радості.
— А я обдарую тебе смертю, чаклуне! — прохрипів король, і меч, посланий сталевими м’язами і киплячою ненавистю, просвистів у повітрі.
Воїни скрикнули, але Тзота-ланті кинувся вперед і ткнув голою рукою в ліве плече короля, оголене після одного з жорстоких ударів. Лезо меча, що розтинало повітря, відхилилося вбік, гігант у чорному звалився на землю й залишився нерухомим.
Тзота беззвучно розсміявся.
— Зв’яжіть його й не бійтеся: лев позбувся своїх іклів!
Королі зрушили коней і під’їхали ближче, здивовано роздивляючись повергнутого гіганта. Конан лежав, як мертвий, але його широко розкриті очі з безсилою люттю дивилися на схилених над ним людей.
— Що ти з ним ізробив? — запитав зі страхом Амальрус.
Тзота підняв руку й показав широкий перстень дивної форми, коли він стиснув пальці, з персня вискочив, подібно до зміїного жала, маленький сталевий шип.
— Його вістря змазане соком пурпурного лотоса, що росте в степах південної Стигії, — сказав маг. — Укол викликає тимчасовий параліч. Закуйте його в ланцюги й покладіть на воза. Сонце вже сідає, нам пора повертатися в Хоршеміш.
Страбонус обернувся до Арбануса, свого воєначальника.
— Ми поїдемо з пораненими в Хоршеміш. Дай нам три десятки лицарів для супроводу. Відпочиньте тут до ранку, а вдосвіта перейдіть аквилонський кордон і обложіть Шамар. Офірці доставлять вам фураж і провіант. Ми повернемося з підкріпленням так швидко, як тільки зможемо.
Підкоряючись наказу, лицарі, лучники й пікінери розбили табір недалеко від поля бою, а Страбонус і Амальрус, супроводжувані чаклуном, більш могутнім, ніж вони обидва разом узяті, попрямували під охороною загону лицарів до столиці Котху. За ними тягнувся довгий караван возів із пораненими, на одному з них, із важкими ланцюгами на тілі й гіркотою поразки в серці, їхав Конан, король Аквилонії.
Отрута, що паралізувала його м’язи, жодним чином не позначилася на роботі мозку. Віз котився, підстрибуючи на вибоїнах, а Конан думав, згадував, аналізував те, що з ним сталося. Кілька днів тому Амальрус прислав до нього гінця, благаючи допомогти у війні із Страбонусом, який, за його словами, розорив уже всі східні провінції Офіру, що лежали біля кордонів Аквилонії. Лише тисячу вершників просив Амальрус, але наполягав також, аби їх очолив неодмінно сам Конан, — тільки це, вважав король Офіру, здатне підтримати занепалий бойовий дух його воїнів.
Конан подумки проклинав себе: він великодушно захопив із собою разів у п’ять більше воїнів, аніж просив віроломний сусіда. Ні про що не здогадуючись, він перетнув кордон Офіру і віч-на-віч зіткнувся з несподіваним супротивником — королі, що об’єдналися, цінували його мужність і талант воєначальника настільки високо, що виставили проти його жменьки воїнів дві величезні армії.
Очі Конана заволокло багряним туманом, вени набубнявіли так, що були готові лопнути, в скронях гупали молоти. Ніколи в житті він ще не зазнавав такого нападу гніву й безсилля. У його запаленому мозку вихором проносилися картини колишнього життя. Ось він — одягнений у шкури варвар, ось — найманий солдат у рогатому шоломі й панцирі, потім — корсар на борту галери з драконовим носом, що залишає за собою кривавий слід уздовж усього південного узбережжя, капітан гвардії в блискучих латах на могутньому чорному жеребці, нарешті — король на золотому троні під прапорами із зображенням лева, а біля підніжжя трону — натовп придворних і благородних дам у яскравому вбранні.
Віз трясло немилосердно, і це постійно повертало його до дійсності, до зради Амальруса і згубної магії Тзота-ланті. Жили на його скронях набухали й тверднули, коли він згадував про це, і тоді лише стогони поранених на сусідніх возах приносили йому хоч мале, але все ж таки задоволення. Незадовго до півночі вони перетнули кордон Офіру і на світанку побачили на обрії стрункі вежі Хоршеміша, що виблискували в промінні висхідного сонця. Над ними зловісно нависала похмура яскраво-червона фортеця, що здалеку здавалася кривавою плямою на тлі блакитного вранішнього неба. Це був замок Тзота-ланті. На вершину гори вела єдина вузька дорога, вимощена мармуровими плитами й перегороджена в декількох місцях могутніми сталевими воротами. Схили гори були надто круті, аби по них хто-небудь ризикнув піднятися, обминувши дорогу. Зі стін фортеці добре були видні широкі білі вулиці міста, його храми й святилища, багаті помешкання вельмож і хатини бідняків, крамниці й базари. Погляд мимоволі притягав королівський палац — дорогоцінна перлина в оправі з прекрасних садів, де поміж струнких фруктових алей заклично дзюркотіли штучні струмки й шуміли фонтани, розсипаючи в повітрі сріблястий серпанок вологи.
І над усім цим похмуро висіла Ясно-червона Цитадель, неначе кондор59, що вистежує здобич.
Могутні ґрати між величезними сторожовими вежами поповзли вгору, і король в’їхав до своєї столиці під вітальний гук п’яти десятків сурм. Проте на цей раз люди не поспішали бігти на білокам’яний майдан, аби кидати оберемки квітів під копита коней переможців. Страбонус прибув у Хоршеміш раніше, ніж до столиці долетіла звістка про виграну битву, і жителі міста, що саме приступали до своїх буденних занять, із нерозумінням дивилися на мізерний почт короля, не знаючи — чи святкувати їм перемогу, чи оплакувати поразку.
Життя поступово поверталося в тіло Конана, він витягнув шию й підвівся на возі, щоб подивитися на чудеса міста, званого повсюдно Принцесою Півдня. Зовсім недавно він збирався в’їхати в місто, в цю позолочену браму, на чолі своїх залізних лицарів, під маючим прапором із зображенням лева. І ось так він в’їжджав насправді: позбавлений обладунків, скутий по руках і ногах, немов збіглий раб, на возі переможця.
Убивча іронія ситуації знайшла відгук у серці Конана, притупивши його лють, і солдати, що сиділи й
