лежали на сусідніх возах, перелякано здригнулися, почувши його схожий на ричання сміх.
У глибині Цитаделі, в залі з високими стелями з різьбленого граніту й ажурними порталами, інкрустованими коштовними каменями, відбулася незвичайна зустріч.
Конан Аквилонський, весь покритий кров’ю, що сочилася з його неперев’язаних ран, стояв перед тими, хто узяв його в полон. З усіх боків навкруги нього підносилися ебеновими статуями темношкірі гіганти, що тримали руки на держаках важких сокир.
Перед Конаном, лицем до нього, стояв Тзота, а за ним лежали на покритих оксамитом ложах Страбонус і Амальрус, у розшитому золотом і всипаному коштовностями шовковому вбранні. Біля кожного з них стояли молоді невільники, що підливали вино в їхні широкі чаші, вирізані з гігантських сапфірів.
Похмурий, скривавлений, закутий у ланцюги Конан здавався серед цієї вишуканої розкоші прибульцем з іншого світу. Його блакитні очі люто виблискували під скуйовдженою гривою чорного волосся, що спадало на його низький широкий лоб. Тіло варвара буквально випромінювало життєву силу, що перетворювала всю оточуючу його пишність на порожню мішуру. Обидва королі в глибині душі усвідомлювали, що не можуть змагатися з кімерійцем у силі духу, і побоювалися дикої моці, що дрімала в його могутніх м’язах. Лише Тзоту, здавалося, не мучили подібні сумніви.
— Хай здійсняться наші бажання! — весело вимовив він. — І що швидше, то краще. А бажаємо ми дещо розширити межі королівства Котх.
— За рахунок мого королівства, чи не так, свиня? — зло кинув Конан.
— Та хто ти такий? — парирував Амальрус. — Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь-який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.
— Викупити? — Конан голосно розсміявся. — Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як- не-як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто-небудь узагалі має право на трон, то це я, я — присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не було меж. А тепер? Хай спробує хто-небудь сьогодні пальцем зачепити без мого відома найнікчемнішого з моїх підданих. Податків же нижчих, аніж в Аквилонії, у всьому світі не знайдеш. А що ви можете сказати на це? Твій брат, Амальрусе, відтяв собі шмат королівства на півдні й плює на всі твої потуги відвоювати його назад. І чи не твої солдати, Страбонусе, облягають зараз, щонайменше, дюжину замків бунтівних баронів? Народ у ваших королівствах роздавлений тягарем непосильних поборів, а тепер ви й моїх підданих хочете пограбувати? Якщо б у мене були вільними руки, я розмазав би по підлозі ваші мізки!
Тзота холодно усміхався, спостерігаючи, як наливаються злістю обличчя його компаньйонів.
— Чи правда те, чи ні — про що ти говориш, тепер це не має жодного значення. Наші справи тебе не стосуються. Від тебе потрібна лише дрібниця: підпиши ось цей пергамент зі зреченням від трону на користь принца Арпелло Пеллійського. Навзамін одержиш п’ять тисяч лунів золотом, тобі повернуть коня й зброю, ну і, зрозуміло, проведуть до східного кордону.
— Тобто ви відішлете мене туди, звідки я колись прийшов до Аквилонії, — розпочинай, мовляв, усе спочатку, тільки тепер із тавром зрадника на чолі, — хрипко розсміявся Конан. — Арпелло, говориш? Я підозрював, що з цим пеллійським різником діло не просте. Він базікає, що має в жилах пару краплин королівської крові, цього вам цілком достатньо, щоб посадити його на трон і правити королівством від його імені. Ви навіть красти й грабувати не наважуєтеся відкрито, вам необхідний привід. Я ще не з’їхав із глузду, аби погоджуватися на це!
— Бовдур! — схопився з ложа Амальрус. — Не забувай, що ми можемо позбавити тебе не тільки корони, а й голови!
Відповідь Конана була не зовсім королівською, але точно відповідала його варварській натурі, так і не витравленій протягом років життя в цивілізованому світі: він просто плюнув Амальрусу в обличчя. Король Офіру злобно вискнув, схопився за меча й кинувся на кімерійця. Тзота перегородив йому шлях.
— Заспокойтеся, Ваша Величносте, ця людина — мій полонений.
— З дороги, чаклуне! — прохрипів Амальрус, доведений до шалу глузливим блиском блакитних очей Конана.
— Назад, я сказав! — гаркнув Тзота.
Його худа рука вилетіла з рукава, і лице Амальруса заволокла хмара пилу. Той скрикнув, похитнувся, випустивши меча, відступив на кілька кроків назад і безсило звалився на ложе. Жоден м’яз не затремтів на байдужих лицях стражників-кушитів. Страбонус ухопив тремтячою рукою чашу з вином і поспішно перекинув її в рот. Амальруса проймала дрож, він устав, опустив руки й потрусив головою. Його погляд почав набувати осмисленого виразу.
— Я мало не засліп, — прошепотів він. — Що ти зробив зі мною, чаклуне?
— Це нагадає тобі, хто тут хазяїн, — сухо відповів Тзота, повністю скидаючи маску чемного придворного. — Страбонус отримав свого часу урок, тепер і ти засвоїш. Я кинув тобі в очі трішки пилу, зібраного в стигійських гробницях. Якщо я зроблю це ще раз, ти блукатимеш у пітьмі до кінця днів своїх.
Амальрус здригнувся, невпевнено посміхнувся й потягнувся за чашею, щоб приховати замішання і гнів. Досвідчений дипломат, він швидко повернув собі упевненість, принаймні, зовні.
Тзота обернувся до Конана, який так само байдуже, як і стражники, спостерігав за розіграною перед ними сценою. За знаком жерця темношкірі воїни схопили полоненого і потягнули слідом за Тзотою довгим коридором, вимощеним мозаїкою з мармурових плит, його стіни були задраповані золотими й срібними тканинами, зі стелі звисали золоті кадила, що наповнювали повітря пряними ароматами.
Потім вони звернули у вузький коридор, облицьований нефритом і чорним мармуром. Темний і страшний, він закінчувався бронзовими дверима, на яких вишкіряв зуби в страшній посмішці людський череп.
Перед дверима стояв, тримаючи напоготові зв’язку ключів, невисокий товстун. Це був Шукелі, головний євнух Тзоти, про якого ходило, безліч чуток, говорили, що в нього пристрасть до чужих страждань заміняла всі нормальні людські відчуття.
Бронзові двері приховували вузькі сходи, що йшли, здавалося, в самісіньке черево гори, на якій стояла цитадель. Тзота і його супутники спустилися сходами і зупинилися перед залізними дверима, яким, судячи з конструкції, не були б страшні навіть удари облогових таранів.
Шукелі повернув ключа, штовхнув із силою важку стулку дверей і відступив убік. Конан зауважив, що стражники-кушити чимось явно стурбовані. Сам Шукелі теж якось невпевнено поглядав у темряву, що починалася за відчиненими дверима — вхід перегороджували ґрати атовстих сталевих стержнів. Ці ґрати закривалися на якийсь хитромудрий засув, що не мав ні замка, ні клямки і відмикався лише зовні. Шукелі натиснув на важіль, і ґрати плавно всунулися в стіну. Конан і стражники переступили поріг і опинилися в широкому коридорі, вирубаному в суцільній масі граніту, — кімерієць зрозумів, що вони знаходяться вже всередині скельної основи цитаделі. Морок відступив від хитливого полум’я смолоскипа, палаючого в руках євнуха. Кушити прикували Конана до сталевого кільця, що стирчало зі стіни. В ніші над його головою вони поставили смолоскип так, що король опинився в півколі розсіяного світла. Стражники поспішали, вони, поза сумнівом, чогось боялися. Тзота-ланті жестом відпустив їх. Вони, обганяючи один одного, кинулися до виходу.
Тзота обернувся до Конана, і той побачив, що очі мага світяться в напівтемряві, а зуби поблискують, немов вовчі ікла.
— Щасливо залишатися, варваре! — глумливо посміхаючись, сказав маг. — Я мушу їхати в Шамар, маю простежити за тим, як іде облога. Днів через десять я буду вже в. твоєму палаці в Тарантії. Що передати від тебе твоїм жінкам, перш ніж із них почнуть здирати шкіру? Я оправлю в ті шкіри хроніки
