вампіра. Несподівано, досить чітко, вималювалася галера з чорними веслярами, на носі якої стояв закутий у блакитну сталь білий гігант.
І, тільки побачивши самого себе на палубі “Тигриці”, Конан зрозумів, що все бачене ним — сон. Але його пробудження не було повним.
Картина знову змінилась. На галявині в джунглях, когось очікуючи, стояв Н’Гона в оточенні дев’ятнадцяти воїнів. І в ту мить, коли Конан зрозумів, що вони чекають на нього, небо наслало новий жах. Люди заволали, покидали зброю й, утративши розум від страху, побігли в джунглі.
Настав хаос35.
Кімерієць невиразно усвідомив, що лежить під чорними квітами, що гойдаються над ним. Зусиллям волі Конан розірвав невидимі нитки, що тримали його у владі сну, і став на ноги. Озирнувся на всі боки. Біля нього росла квітка чорного лотоса, і він поквапився відійти вбік. На вологій землі чітко було видно слід величезної гієни.
Марно Конан кликав Н’Гону. Сонця не було видно, але інстинкт непомильно підказав йому, що вже вечір. Конан жахнувся, усвідомивши, скільки часу він пролежав непритомний. Кімерієць повернувся й швидко пішов слідами воїнів Н’Гони — на щастя, ці сліди були ще помітні на мокрій землі. Дійшовши до поляни, Конан перелякано завмер. Його пробрав холод: він пізнав місце, яке щойно бачив уві сні. Списи й щити безладно валялися на землі. З одного боку поляну обмежувала скеля. На самісінькому її краю, що нависав над прірвою, кімерієць побачив силует. Спочатку йому здалося, що це велика горила, але незабаром він роздивився, що перед ним сидить висока чорношкіра людина з безвольно опущеними руками, божевільним поглядом і піною на губах.
І лише тоді, коли чорношкірий підняв руки і зі страшним завиванням кинувся на Конана, йому стало ясно, що це був Н’Гона. Не залишалося ніяких сумнівів: Н’Гона втратив розум. Змахнувши мечем, кімерієць убив чорного велетня. Коли очі Конана звикли до темряви, він підійшов до краю прірви й побачив, що на дні її лежать воїни Н’Гони. Живих серед них не було. Хмари великих чорних мух дзижчали над мертвими, а мурашки вже почали свою роботу. На деревах сиділи стерв’ятники, і лише шакал утік, побачивши над прірвою живу людину. Конан швидко повернувся й побіг назад тією ж дорогою, яка привела його на галявину.
У правій руці він стискав меч, і ніхто зараз не зміг би зупинити його бігу. Сонце вже сховалось, з’явилися довгі тіні. У джунглях було тихо, і лише тяжке дихання Конана порушувало цю тишу, коли він вибіг на покритий тінню дерев берег річки й побачив галеру й зелені руїни міста. Між камінням блищали свіжі плями крові. Смерть панувала над цим місцем. Все — від узлісся джунглів до самого берега річки — було всіяне трупами воїнів. Вони лежали на колонах і потрісканих плитах, розірвані на шматки, знівечені. Подекуди видніли наполовину обгризені людські кістки.
Конан сторожко наблизився до галери. Над її палубою щось висіло, відсвічуючи в сутінках слоновою кісткою. Кімерієць остовпів, пізнавши Королеву Чорного Узбережжя, повішену на реї власного корабля.
Вона висіла на намисті з пурпурних діамантів, які, мов краплі крові, блищали в сутінках на стрункій шиї Бьоліт.
IV. УДАР
Тінь оповила його чорна щільно,
Чорнії зуби ощирились грізно,
Ніби вода, кров текла без вгавання,
Та понад смерть моє квітло кохання.
Із небуття я змогла відродитись,
Щоби на поклик його появитись.
Місяць ще не зійшов, зірки, як друзки бурштину, тьмяно блищали на небі. На сходинках піраміди, серед повалених колон, наче статуя з металу, нерухомо сидів Конан-кімерієць, підперши сильними руками голову. Навколо нього лежали мертві. У темряві було чутно м’які кроки, і зрідка спалахували червоним вогнем очі гієн.
На палубі “Тигриці” спала своїм останнім сном Королева Чорного Узбережжя. Вона була загорнута в пурпурний плащ Конана, Королева лежала, як жива, серед казкових багатств. Шовки, золототкані шати, срібні прикраси, барила, наповнені коштовностями, золоті монети, цінна зброя, злитки були розкидані по палубі навколо неї.
За кілька хвилин таємницю багатств проклятого міста знала тільки чорна вода Заркгеби, куди Конан з прокльонами на вустах скинув усе добро. Тепер він похмуро сидів на сходинках піраміди і очікував своїх невидимих ворогів. Страх покинув його душу, хоча він не знав, хто вийде з пітьми, з ким доведеться битись. Конан вірив тепер у видіння, які йому послав уві сні чорний лотос. Він усе зрозумів: воїни Н’Гони, які чекали його на поляні, були до смерті налякані крилатим чудовиськом, яке спустилося з небес. Страх загнав їх у прірву, і тільки Н’Гона залишився живий. Він врятувався, але втратив розум. Потім чудовисько вбило людей, що зібралися на березі річки. Конан не сумнівався, що це було підступне вбивство, а не чесний бій. Кімерієць не міг збагнути, чому він сам так довго залишається живий. Можливо, володар річки й міських руїн залишив йому життя, щоб помучити тугою, страхом і невіданням. Усі останні події спланував нелюдський розум. Бочки з водою було пробито, щоб розділити сили супротивника, чорних воїнів страх загнав у прірву, і нарешті страшна насмішка — намисто з пурпурних діамантів на шиї прекрасної Бьоліт.
Очі кімерійця заблищали жагою помсти. Зійшов місяць. Воїн добув із піхов свого великого меча. Піраміда, на сходинках якої він сидів, мала в основі прямокутник. Сходинки її були повернуті в бік джунглів. Кімерієць нахилився й поклав перед собою лук і стріли. Хтось заворушився в пітьмі, і за мить Конан побачив, як із джунглів вийшли двадцять величезних гієн. Їхні ікла блищали в світлі місяця, а очі виблискували так, що було ясно: цих звірів створила не Природа. “Двадцять”, — подумав Конан і натягнув тятиву лука до самого вуха. Одна з гієн стрибнула, лук задзвенів, — і гієна із завиванням упала на землю. Інші продовжували рухатись, хоча на них дощем смерті падали влучні стріли кімерійця. Жодного разу він не схибив, і тільки менше половини бестій змогли дійти до піраміди…
Дивлячись униз на палаючі очі гієн, Конан знову переконався, що має справу не зі звичайними звірами. Важко було навіть уявити, яка грішна алхімія, яке чаклунство вдихнули життя в цих істот, але було ясно, що проти нього діє могутня чорна магія. Конан підвівся з колін і щосили натягнув тятиву, пославши останню стрілу в потворне тіло, яке вже намірилося кинутись на нього. Породження пекла, прострілене наскрізь, упало до його ніг.
Гієни, що залишилися живими, разом напали на Конана. Блискавичний удар меча розітнув одну з них навпіл. Решта збила його з ніг. Розтрощивши вузький череп ненависної істоти рукояттю меча, Конан відчув, як захрумтіли її кістки, а кров і мозок обліпили йому руку. Відкинувши меч, непотрібний у такій сутичці, він схопив за горло двох бестій, які вже рвали й кусали його обладунок. Очі кімерійця заливав піт. Правою рукою він розірвав горло волохатої тварюки, ліва рука зісковзнула з горла другої гієни, але він устиг зламати їй передню лапу. Короткий виск першої й крик другої, вельми схожий на людський, пролунали над битвою. Уражений цим криком, Конан несвідомо розтиснув пальці. І тоді перша гієна, бризкаючи кров’ю з розірваної артерії, кинулася на нього й уп’ялася іклами в горло, але, перш ніж він відчув біль від укусу, мертвою звалилася до його ніг. Друга ж гієна підскочила на трьох лапах, збираючись вчепитися в живіт, як це роблять вовки, і навіть прокусила кольчугу. Конан схопив покалічене чудовисько, підняв його вгору і з величезною силою жбурнув із висоти свого зросту на мармурові сходинки піраміди.
За хвилину з гієнами було покінчено. Конан стояв на широко розставлених ногах, намагаючись
