віддихатись. Раптом він почув гучне лопотіння крил. Кімерієць щосили підняв свого меча, витер кров і піт, які залили очі, і почав шукати поглядом нового супротивника.
Удару з повітря не було, але піраміда під його ногами захиталась. Конан почув за спиною якийсь тріск. Мармурова колона згиналася, наче гілка дерева під поривом вітру. Конан стрибнув, пролетів половину відстані, яка відділяла його від основи піраміди, і попав на сходинку, що вже коливалася під ногами. Ще один стрибок — і він опинився на землі. У цей момент піраміда завалилась, а колона розлетілася на тисячі уламків, які збили воїна з ніг. Конан намагався якомога швидше звільнитися з-під каміння. На його ногах лежав великий кусок мармуру, і він не був упевнений, що ноги цілі. З голови злетів шолом. Волосся злиплося від крові й поту, кров точилася з ран на шиї та руках. Спираючись на одну руку, Конан знову спробував підвестись. Цієї ж миті чорна тінь промайнула на тлі зірок, і воїн краєчком ока побачив крилатого диявола, який, сівши на траву, рухався до нього з величезною швидкістю. Конанові здалося, що, простягнувши вперед волохаті руки, прямо на нього мчить людина — на кривих ногах, з безформною головою й плоским обличчям, на якому червоним вогнем горять очі. Але це створіння не було ні людиною, ні звіром, ні демоном. Не маючи в запасі й миті, Конан хотів схопити свого меча, який лежав неподалік, але не зміг до нього дотягнутись. Він щосили навалився на камінь, намагаючись звільнити ноги. Неймовірним зусиллям варвар зсунув шматок мармуру, та зрозумів, що не встигне підвестись і чудовисько нападе на нього раніше, ніж він буде готовий до бою. Крилатий монстр не зменшував своєї швидкості. Аж тут над лежачим воїном блискавкою промчала в напрямку до чудовиська гнучка, біла, як алебастр, люта, як пантера, постать жінки. Розкинувши руки, вона опинилася між Конаном і його смертю, що швидко наближалась. Тіло жінки блищало в місячному сяйві, наче слонова кістка, очі горіли, майоріло густе волосся. З розкритих вуст зірвався крик, схожий на удар сталі об сталь. Жінка з усієї сили відштовхнула крилате чудовисько.
— Бьоліт! — вигукнув Колан.
Королева подивилась на нього, в її темних очах блищав вогонь любові, чистої й гарячої, як полум’я! Наступної миті постать Бьоліт зникла, і перед Конаном знову постав крилатий ворог, який перелякано підняв лапи, ніби захищаючись від несподіваного нападу. Кімерієць, знаючи, що Бьоліт лежить на палубі “Тигриці”, пригадав її слова: “Якщо я буду мертвою, а тобі доведеться битися не на життя, а на смерть, я із безодні поспішу до тебе на допомогу…”
Він підвівся і з шаленим криком відкинув камінь. Відчуваючи у своїх жилах вогонь безумства, Конан схопив меча й стрибнув до чудовиська. Напруживши могутні м’язи, він змахнув мечем — і величезне тіло монстра було розтяте навпіл. Тулуб відлетів в один бік, ноги в інший. А Конан, залитий місячним світлом, зі скривавленим мечем у руках, зупинився, дивлячись на поваленого супротивника. Червоні очі монстра затягла мутна пелена, і за мить вони заплющились…
Величезні лапи звело смертною судомою. На світі не стало останнього представника найстародавнішої раси. Конан підвів голову і побачив, що бестії, які були рабами крилатого демона й катами людей, зникли. Трупи гієн перетворилися на голі людські тіла. Це були воїни, уражені стрілами й покалічені ударами його меча, у рисах їхніх облич було щось орлине. Просто на очах Тіла розсипалися на порох. Чому крилатий демон не прийшов на допомогу своїм рабам, коли вони билися з кімерійцем? Може, він боявся наблизитись до їхніх іклів, які могли розірвати і його? Обережність і хитрість, що таїлися в безформному черепі монстра, йому не допомогли.
Конан підійшов до берега, ступив на палубу галери. Кількома ударами меча він перерубав швартові й став до стерна. “Тигриця” плавно загойдалася на воді й поволі попливла до середини річки, де її підхопила течія. Конан тримав стерно, не зводячи зажуреного погляду із закутаної в пурпурний плащ постаті, що лежала на палубі.
СТАЛЕВИЙ ДЕМОН
Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.
Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.
Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.
Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.
Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.
Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.
Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути
