нього волосся стало дибом. З шаблею в руці він почав задкувати, і зненацька його ноги намацали сходинки, якими він нещодавно спускався. Він стояв на вузьких сходах, що вели кудись униз.
Конан навпомацки продовжував спускатися в темряві. Він відчував, що перебуває поза будинком, десь глибоко під землею. Конан зупинився перед входом до тунелю.
Конан пробирався чорним, безмовним тунелем, побоюючись щомиті трапити до якоїсь ями, та нарешті його ноги знову відчули міцні сходинки, і він почав підійматися ними, поки не дістався дверей із металевою ручкою, яку нетерпляче відшукали його тремтячі пальці. Він зайшов до похмурої величезної зали.
Фантастичні колони вишикувалися під строкатими стінами, підтримуючи стелю — водночас і похмуру, й напівпрозору, яка створювала вигляд нічного неба, закутого хмарами. Якщо зовні і проникало сюди якесь проміння світла, то воно невпізнанно заломлювалося.
У тьмяному, похмурому світлі рухався Конан зеленою підлогою. Величезне приміщення мало форму кола, проте з одного боку в стіні виднілася бронзова рама гігантських дверей. Напроти них, біля протилежної стіни, на узвишші, куди вели напівкруглі східці, височів мідний трон, і, коли Конан побачив те, що згорнулося в кільце на цьому троні, він поспішно відскочив назад і підняв шаблюку.
Оскільки ж істота не рухалася, він придивився до неї дещо пильніше і за якусь мить піднявся скляними східцями. Це була гігантська змія, вирізана з жовтувато-зеленого каменю. Кожна її лусочка була вирізана з неперевершеною майстерністю і мала вигляд справжньої, так уміла були передані всі її деталі й колір. Велика клиноподібна голова змії наполовину ховалася у вигинах тулуба, тому ні очей, ні щелеп не було видно. Спогади заворушилися в його мозку. Ця змія, очевидно, мала вдавати одного з тих жахливих болотяних монстрів, які багато століть тому мешкали в очеретяних заростях, на південних берегах Вілайєтського моря, проте, як і золотисті леопарди, вимерли ще за давніх-давен. Конану доводилося бачити їхні мініатюрні, але грубі зображення серед ідолів у хатинах юетші. Окрім того, їх було описано в книзі Скелоса, із посиланнями на доісторичні джерела.
Конан із захопленням дивився на лускатий торс, товстий, як його стегно, і, очевидно, надто довгий. Він підійшов до змії й поклав на неї руку. І тільки-но він це зробив, серце його майже зупинилося. Крижаний холод заморозив кров у жилах і звів волосся на голові. Під його рукою була не гладенька поверхня скла, металу чи каменя, а податлива, пружна маса живої істоти. Він відчував, як під його пальцями тече холодне й ліниве життя.
Інстинктивно його рука сіпнулася цазад, затремтіла шабля в другій. Жах і огида охопили його, він неквапливо відступив і обережно спустився вниз до скляних східцях, не спускаючи очей зі страхітливої істоти, що дрімала на мідному троні. Вона не ворушилася.
Він підійшов до бронзових дверей і натиснув на них. Він жахався, все тіло спітніло у передчутті того, що він не зможе вибратися з цього похмурого приміщення. Та двері піддалися його натиску, і, прослизнувши крізь стулки, Конан зачинив їх за собою.
Він опинився в просторому холі з високими, оббитими тканиною стінами, тьмяно освітленому, як і попереднє приміщення. У напівтемряві віддалені предмети були ледь помітні, і Конана охопили важкі думки про те, що десь поряд, у пітьмі, ковзають невидимі змії. У цьому примарному світлі Двері в іншому кінці холу здавалися віддаленими на кілька миль. Конан уважно озирнувся. Поруч шпалера на стіні провисала так, ніби за нею щось ховалося. Обережно піднявши її, Конан виявив вузькі сходи, що вели вгору.
Поки він розмірковував, іти чи не йти, у великій, залишеній ним кімнаті, пролунали важкі, човгаючі кроки, які він уже чув раніше. Отже, його переслідували по тунелю? Він швидко скочив на сходи й опустив за собою драпіровку.
Піднявшися у покручений коридор, він зайшов до перших дверей, які трапилися на його шляху. Тепер у нього було два завдання, і вирішити їх належало Негайно: утікати з цієї проклятої споруди і знайти немедійську дівчину, яка — він це відчував — знаходиться десь тут, у цьому палаці чи замку. Він знав напевно, що перебуває у величезній, куполоподібній споруді, посеред центру міста. Очевидно, тут живе правитель, до якого, поза сумнівом, приводять усіх полонених жінок.
Тепер він зайшов до приміщення, а не в коридор, і вже збирався повернутися назад, коли почув голос, що доносився з-за стіни. У стіні не було дверей, тому він притиснувся до неї й виразно почув усе, що мовилося. Уже вкотре його серце пройняв крижаний жах. Слова вимовлялися немедійською мовою, але говорила не людира. Потойбічний голос викликав резонанс, який розносився, немов голос дзвону в ночі.
— В Абіссі не було життя, крім того, яке було втілено в мені, — гримів голос. — Там не було світла, не було руху та звуків. Тільки пробудження, існуюче за межами життя, надихало й вело мене з пекла вгору, воно примусило здійснити цю подорож — сліпу, бездушну, непохитну. Через віки й над віками, через простори мороку, що не піддаються змінам, я підійнявся…
Зачарований цим резонансом, Конан сів, залишивши поза увагою все інше, поки гіпнотична сила голосу не викликала незнайомі переміщення, відчуття й сприйняття. Звук створив ілюзію, видіння. Конан більше не чув голосу, він сприймав якісь далекі ритмічні звукові хвилі. Перенесений за межі своєї епохи та своєї особистості, він спостерігав еволюцію істот, покликаних Хозатралом Хелом із мороку Ночі й Абісса сторіччя тому, аби втілитися в субстанцію матеріального світу.
Людська плоть була надто крихка й нікчемна, щоб умістити жахливу сутність Хозатрала Хела. Справді, він мав вигляд людини, але його плоть не була плоттю, його кістки не були кістками, а кров не була кров’ю.
Він нишпорив світом, немов собака, і жодна земна зброя не могла заподіяти йому шкоди. Сторіччя для нього тривало не більше години. У своїх шуканнях він наткнувся на примітивний народ, що населяв острів Дагонія, і пережив почуття задоволення, прищепивши цій расі щось на зразок культури й цивілізації. За його допомогою вони збудували місто Дагон, мешкали в ньому й поклонялися своєму добродійникові. Дивними й жахливими були його помічники — найогидніші істоти, релікти давно минулих епох, що збереглися в найтемніших куточках планети. Його будинок у Дагоні за допомогою систем тунелів з’єднувався зі всіма іншими спорудами, по них його жерці з голеними головами тягнули жертви на вівтарі.
Багато століть тому жорстокі й грубі люди з’явилися на берегах моря Вілайєт. Вони називали себе юетші й після жорстокої битви були переможені й обернуті на рабів. Упродовж життя цілого покоління вони вмирали на вівтарях Хозатрала
Його чорна магія тримала юетші міцніше від кайданів. Але їхній жрець, дивний сухорлявий чоловік невідомої раси, пішов у пустелю, і коли він повернувся, то приніс із собою ножа. Цей ніж був виготовлений із метеорита, який прокреслив небо, ніби вогненна стріла, й упав у віддаленій місцевості. Раби повстали. Їхні загострені, схожі на пилки криві ножі розтинали, як баранів, чоловіків Дагона. Проти цього неземного ножа магія Хозатрала була безсила. Коли різанина й убивства вихлюпнули на оповиті червоним димом вулиці, найжорстокіший акт цієї жахливої драми був зіграний у потаємній куполоподібній кімнаті — за великою залою, в якій стояв мідний трон, а стіни розмальовані візерунками, що нагадують шкуру змії.
Із цієї кімнати вийшов тільки жрець юетші. Він не убив свого ворога, бо мав намір використовувати погрозу його звільнення для підкорення повстанців. Хозатрал лежав на золотій плиті з магічним ножем на грудях, бездушний і нерухомий, чекаючи приходу судного дня.
Минули століття. Жрець давно помер, вежі знелюднілого Дагона розсипалися на порох. Залишилися тільки напівзабуті казки, а лави юетші значно спустошили чума, голод і війни. Рештки ж цього народу розсіялися уздовж берега моря й ледве животіли.
Тільки таємна кімната чинила опір усеперемагаючому часу, поки удар блискавки не зруйнував її, а цікавий рибалка не взяв із грудей бога своїх предків чудового ножа, знявши тим самим прокляття. Хозатрал Хел ожив, звівся і знову набув могуті. Із задоволенням відновив він місто, зробивши його таким самим, яким воно було в часи розквіту. За допомогою чаклунства він звів вежі з пилу забутих тисячоліть і вдихнув життя в народ, який давно вже був пилом.
Але народ, що зазнав смерті, був оживлений лише частково. У глибині їхніх душ і сердець гніздилася неподолана смерть. Уночі люди Дагона рухалися й кохалися, ненавиділи й бенкетували, як поганий сон згадуючи падіння Дагона і власну загибель. Вони рухалися, зачаровані туманом ілюзій, відчуваючи якусь незвичність свого існування, та навіть не намагалися з’ясувати причин. Із настанням дня вони поринали в
