голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.
Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, — і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.
Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати — отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.
— Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?
— Ніколи в житті не бачив нічого подібного!
Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.
Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами — кочівниками з-за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу — Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.
Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.
Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:
— Мітра свідок, ця людина мені знайома.
— Так, пане, — озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. — Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!
— Ось, значить, як позбавляються фаворитів, — пробурчав вершник. — Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні — тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, — він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, — та ще цього конаючого пса!
Конан підняв залите кров’ю лице.
— Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! — прошепотіли почорнілі губи.
— О Мітро, ця падаль мене знає! — здивувався вершник.
— Ти ж один такий в окрузі, — пробурчав Конан. — Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.
— Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?
— Безглузде запитання, — відповів Конан.
— Я важка людина, — сказав Гарет, — і в людях ціную лише мужність. Ось і подивимося, чи справжній ти чоловік, а чи конаючий пес.
— Якщо ми почнемо його знімати, нас побачать зі стін, — застеріг один із кочівників.
Гарет владно сказав:
— Вже зовсім стемніло. Бери сокиру, Джебале, і рубай хреста біля самої землі.
— Якщо хрест упаде вперед, його розчавить, — заперечив Джебал. — А якщо назад, у нього голова розколеться, і всі нутрощі відіб’є.
— Витримає, якщо гідний їхати зі мною, — нетерпляче кинув Гарет. — А якщо ні, то й жити йому немає чого. Рубай!
Перший удар бойової сокири в підніжжя хреста озвався в розпухлих долонях і ступнях Конана пронизливим болем. Знову й знову рубала сокира, і кожний удар вражав змучені тортурами нерви. Конан закусив губу і не випустив стогону. Нарешті сокира врубилася глибоко в дерево, хрест затремтів і нахилився назад. Конан зібрав усе тіло в єдиний вузол твердих, як сталь, м’язів, а голову міцно притиснув до бруса. Довгий брус впав об землю і від удару підскочив на лікоть. Пекельний біль на мить приголомшив Конана, та він зрозумів, що залізні м’язи вберегли тіло від серйозних пошкоджень.
Схвально гмикнувши, Джебал схилився над ним із кліщами, якими висмикують цвяхи з підків, і схопив головку цвяха в правій долоні. Кліщі були замалі. Джебал сопів і пихкав, намагаючись розхитати впертого цвяха, крутив його туди-сюди в деревині й у живій рані. Кров струменіла між пальцями кімерійця, який лежав нерухомо, наче труп, — тільки груди важко здіймалися.
Нарешті цвях піддався, Джебал переможно підняв угору скривавлене залізце й кинув його в порохню, перейшовши до другої ґ руки. Все повторилося. Потім кочівник заходився біля ступнів Конана. Проте варвар сів, вирвав кліщі в Джебала, а його самого відкинув міцним поштовхом.
Долоні його опухнули і стали майже вдвічі більші за звичні, згинати пальці було мукою. Та кімерієць, хоч і незграбно, але зумів витягнути цвяхи зі ступень — вони були забиті не так глибоко.
Він піднявся, хитаючись на розпухлих, спотворених ногах. Крижаний піт котився по його обличчю й тілу. Він зціпив зуби, аби здолати біль — почалися судоми. Гарет, що байдуже дивився на нього, вказав на краденого коня. Конан, спотикаючись, побрів до нього. Кожний крок завдавав нестерпного болю, на губах варвара виступила піна.
Знівечена долоня намацала луку сідла, скривавлена ступня насилу знайшла стремено. Зціпивши щелепи, кімерієць відштовхнувся від землі, мало не зомлівши при цьому, — і опинився в сідлі. Гарет підстьобнув коня, той став дибки і ледве не скинув змученого вершника на землю. Та Конан намотав повіддя на руки й зумів осадити коня, та так, що ледве не зламав йому щелепи.
Один з номадів запитливо підняв флягу з водою, але Гарет сказав:
— Хай потерпить до табору. Тут лише десять миль. Витримає без вода ще стільки ж, якщо він узагалі здатний жити в пустелі.
Вершники помчали до річки. Конан дивився на світ налитими кров’ю очима, і піна засихала на його почорнілих губах.
Мандруючи Сходом у невпинній погоні за знаннями, мудрець Астрей написав листа своєму другові, філософу Алкеміду, що залишився в рідній Немедії. Всі відомості народів Заходу про напівміфічний для них Схід ґрунтувалися саме на цьому посланні.
Ось що писав Астрей:
“Ти навіть уявити собі не можеш, друже, які порядки запанували в цьому маленькому царстві відтоді, як королева Тараміс впустила в його межі Констанція з найманцями — про це я вже згадував у попередньому листі. З того дня минуло сім місяців, і, схоже, цією нещасною землею заволодів сам диявол. Тараміс, на мою думку, зовсім з’їхала з глузду. Відома раніше чеснотою, справедливістю й милосердям, нині вона проявляє зовсім протилежні якості. Інтимне її життя — це суцільний скандал, та й чи можна назвати його таким, коли королева і не намагається навіть приховати легковажності, що панує при дворі. Вона дає волю будь-яким своїм бажанням, влаштовує гульбища, які зажили поганої слави, і примушує брати участь у них нещасних придворних дам — і дівчат, і заміжніх. Сама вона навіть не спромоглася взяти шлюб зі своїм коханцем Констанцієм, який сидить поряд із нею на троні, немов законний володар. Його офіцери, наслідуючи вождя, переслідують кожну вподобану ними жінку, незважаючи на її походження й становище.
Бідолашне королівство стогне від надмірних податей; Пограбовані до нитки селяни харчуються корінням і капустою, купці ходять у лахмітті — це все, що залишилося від їхнього багатства після збору податків. Та вони й тому раді, що голови зберегли.
Передбачаю недовір’я твоє, поважний Алкеміде і знаю, що засумніваєшся в мої розповіді, визнаєш її упередженою. Справді, таке було б немислиме в жодній із країн Заходу. Але завжди пам’ятай про величезну різницю між Заходом і Сходом, особливо цією його частиною. Ти знаєш, що Кауран — невелике королівство, яке колись входило до складу імерії Котх. Зовсім нещодавно здобуло воно очікувану незалежність. Найближче оточення Каурана складають такі ж маленькі держави, незрівнянні з великими державами Заходу
