Тараміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу — швидше на спокій похмурих підземель.
Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.
У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що струменіло з неї, ставало все яскравішим і яскравішим, поки не осяяло оббиті шовком стіни. Тараміс підвелася й побачила, що перед нею вимальовуються контури людської голови. Вражена королева хотіла покликати слуг, та жоден звук не зронився з пересохлих вуст. Риси примари ставали все чіткішими: гордо відкинена голова, увідчана копицею чорного волосся. Королева завмерла: перед нею було її власне обличчя! Ніби вона дивилася в дзеркало — щоправда, криве. Таким жорстоким і хижим був вираз цього обличчя.
— О Іштар! — прошепотіла Тараміс. — Я зачарована!
З жахом вона почула, як віддзеркалення відповіло голосом, що точив солодку отруту:
— Зачарована? Ні, люба сестричко, це не чаклунство!
— Сестричко? — запитала королева. — У мене немає сестри!
— І ніколи це було? — поцікавився голос. — Невже у тебе ніколи не було сестри-близнючки з таким же тонким тілом; чутливим і до тортур, і до ніжності?
— Так, колись у мене була сестра, — відповіла Тараміс, усе ще вважаючи це жахливим сном. — Але вона померла…
Прекрасне лице в пітьмі спотворилося гримасою, такою жахливою, що королева відсахнулася — їй здалося, що чорні кучері зі зміїним шипінням ворушаться над мармуровим чолом примари.
— Ти брешеш! — видихнули яскраво-червоні викривлені губи. — Вона не померла! Ти дурепа! Та досить маскараду — дивися на здоров’я!
Свічки в золотих свічниках зненацька запалилися — немов світна змійка прослизнула по стінах. Тараміс затремтіла й зіщулилася в головах укритого шовком ложа, очі її розширилися і з жахом втупилися в постать, що виникла з мороку. Здавалося, що перед нею стоїть друга Тараміс, схожа з королевою кожною жилкою тіла, проте нібито одержима злим демоном. Лють і мстивість палали в її зіницях, як в очах кішки, жорстокість таїлася у вигині соковитих яскраво-червоних вуст, кожний рух тіла немовби кидав виклик. І волосся було укладене так само, як у королеви, і на ногах такі ж позолочені сандалії…
— Хто ти? — пересохлими вустами прошепотіла Тараміс. — Поясни, як ти сюди потрапила, або я накажу слугам покликати варту!
— Кричи, хоч надірвися від крику, — відповідала непрохана гостя. — Слуги твої не прокинуться до ранку, навіть якщо весь палац згорить. І гвардійці не почують твого виску — я відіслала їх із цього крила палацу.
— Що ти сказала? — вигукнула ображена Тараміс. — Хто, окрім мене, насмілиться наказувати моїм гвардійцям?
— Я, люба сестричко. Саме перед тим, як зайти сюди. Вони подумали, що це їх улюблена повелителька. Ха! Я вдало зіграла цю роль! З якою величчю, гідною богині, з якою чарівною жіночністю трималася я з цими броньованими бовдурами…
Тараміс відчула, що якісь грізні й загадкові події стискають кільце круг неї.
— Хто ти? — крикнула вона у відчаї. — Навіщо ти прийшла? Що за маячня?
— Хто я? — У лагідному голосі почулося шипіння кобри. Незнайомка нахилилася до ложа, міцно схопила королеву за плечі й зазирнула їй у вічі. Погляд цей паралізував Тараміс.
— Дурепа! — вискнула гостя. — І ти ще запитуєш? І ти ще гадаєш? Я ж Саломея!
— Саломея! — вигукнула Тараміс, і волосся заворушилося в неї на голові, коли це ім’я набуло змісту в її пам’яті. — Я гадала, що ти померла відразу ж після народження…
— Багато хто так гадав, — сказала та, що назвалася Саломеєю. — Мене понесли вмирати в пустелю — будьте ви всі прокляті! Безпорадну, ледве живу й заплакану дитину! А знаєш, чому мене прирекли на смерть?
— Я чула… Мені розповідали…
Саломея зареготала й розірвала туніку на грудях. Саме між двома тугими персами виднілася дивна родимка у вигляді червоного як кров півмісяця.
— Відьмацький знак! — Тараміс відсахнулася.
— Атож! — сповнений ненависті регіт був гострим, як лезо кинджала. — Прокляття королівського дому Каурана! Досі на торгових майданах наївні дурні розказують ці байки про те, як перша з нашого роду королева зійшлася з повелителем пітьми і народила від нього доньку, ім’я якої пам’ятають і донині. І відтоді кожні сто років з’являється в аскаурійській династії дівчинка з яскраво-червоним півмісяцем. “Хай раз на століття та вродиться відьма!” — так звучить давнє прокляття. І воно збувається! Деяких із нас убивали при народженні — так хотіли вчинити й зі мною. Інші залишалися жити відьмами — горді доньки Каурана, позначені пекельним півмісяцем на мармуровому тілі, і кожна з них звалася Саломеєю! Завжди була і завжди з’являтиметься відьма Саломея. Навіть коли зійдуть з полюсів вічні льоди, аби обернути світ на порох, навіть коли наново відродяться царства земні — все одно ходитиме світами величною ходою Саломея, і чари її неволитимуть чоловіків, і з її примхи відрубуватимуть голови наймудрішим!
— Але ж ти… ти…
— Що я? — очі відьми спалахнули зеленим вогнем. — Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно — а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.
Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, — це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…
Вона загадково посміхнулася і продовжувала:
— Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж — усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі — владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.
— Що це означає? — ображена Тараміс схопилася. — Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…
Саломея злобно засміялася.
— Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?
— Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.
— А що їх привело на наші терени?
Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:
— Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.
— Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?
