— Слухай, друже, коли б я навіть зважився згубити своїх хлопців, ти що гадаєш — невже наші вовки зуміють обложити й узяти неприступний Кауран?
— Не буде ні облоги, ні нападу. Я знаю, як виманити Констанція за стіни.
— Ну й що? — гнівно вигукнув Гарет. — Поки ми обсипатимемо один одного стрілами, не їхній, а нашій кінноті доведеться скрутно. Їхні загони пройдуть крізь нас, як ніж крізь масло.
— Цього не буде, якщо за нами стануть три тисячі відчайдушних гіборійських вершників, звиклих битися в строю за всіма правилами військової науки.
— Де ж ти візьмеш три тисячі гіборійців? — розсміявся Гарет. — Хіба що з повітря начаклуєш?
— Вони вже є, — твердо сказав Конан. — Три тисячі кауранських воїнів відкочували в оазис Акель і чекають мого наказу.
— Що? — Гарет став схожий на загнаного вовка.
— Що чув. Ці люди втекли від влади Констанція. Більшість із них поневірялася пустелею як вигнанці. Проте тепер це загартовані й готові на все солдати. Це тигри-людожери. Кожен вартий трьох найманців. Біда й неволя зміцнюють справжніх чоловіків і наповнюють їхні м’язи пекельним полум’ям. Вони блукали дрібними групами, їм бракувало вождя. Я розмовляв із ними через моїх посильних. Вони зібралися в оазисі й чекають команди.
— І все це без мого відома? — в очах Гарета з’явився зловісний блиск, рука відшукувала кинджал.
— Вони визнали мою владу, а не твою.
— І що ти наобіцяв цим виродкам?
— Я сказав, що вовки пустелі допоможуть їм розпластати Констанція і повернути Кауран його жителям.
— Дурень. Ти що, себе маєш за вождя?
Обидва схопилися. Диявольські вогні танцювали в сірих зіницях Гарета, на губах кімерійця грала грізна усмішка.
— Я накажу роздерли тебе чотирма кіньми, — процідив крізь зуби мунганин.
— Поклич людей та накажи, — сказав Конан. — Може, послухаються.
Хижо усміхнувшись, Гарет підняв руку. І зупинився — його втримала упевненість Конана.
— Виродку західних гір, — прошипів він. — Як же ти наважився на змову?
— У цьому не було потреби, — відповів Конан, — Ти брехав, коли говорив, що люди йдуть до нас не через мене. Саме навпаки. Вони, щоправда, виконують твої накази, але б’ються за мене. Коротше, двом вождям тут не бути, а всі знають, що я сильніший від тебе. Ми з ними чудово розуміємо один одного — адже я такий самий варвар, як і вони.
— А що скаже армія, коли ти накажеш їй битися за інтереси Каурана?
— Підкориться. Я обіцяв їм караван золота з палацових скарбниць. Кауран заплатить добрий викуп за вигнання Констанція. А вже потім підемо на Туран, як задумано. Народ підібрався жадібний, їм хоч із Констанцієм битися, хоч із ким.
У очах Гарета з’явилося усвідомлення краху. За кровожерними мріями про власну імперію він прогледів те, що творилося під боком. Дрібниці раптом знайшли справжнє значення. Він зрозумів, що слова Конана — не порожня погроза. В чорній кольчузі стояв перед ним справжній проводир зуагірів.
— То умри, собако! — заричав мунганин і схопився за кинджал.
Проте рука Конана з котячою швидкістю метнулася вперед, і його пальці зімкнулися на передпліччі Гарета. Почувся тріск кісток, і напружена тиша запанувала в шатрі. Воїни стояли лицем до лиця, нерухомі, ніби статуї. На чолі Гарета виступили краплі поту.
Конан засміявся, але кулак не розтискав:
— Невже ти витримаєш це, Гарете?
Усмішка все ще блукала обличчям Конана. М’язи його заграли, сплітаючись у ремінні вузли, а могутні пальці знизалися в тремтячу руку мунганина. Почувся хрускіт кісток, і лице Гарета стала сірим як попіл. З прикушених губ бризнула кров, але він не видав ні звуку.
Сміючись, Конан звільнив його і відступив на крок. Мунганин похитнувсь і сперся здоровою рукою об стіл.
— Я дарую тобі твоє життя, Гарете, так, як ти подарував мені моє, — спокійно сказав Конан. — Хоча ти зняв мене з хреста абсолютно для своєї користі. Тяжке це було для мене випробування, ти б його не витримав. Це під силу тільки нам, західним варварам. Ходи, сідай на свого коня — він прив’язаний за шатром, вода і їжа у в’юках. Від’їзду твого не помітить ніхто, проте поспіши — переможеному володареві не місце в пустелі. Якщо воїни побачать тебе, каліку, позбавленого влади, то живим не відпустять.
Гарет мовчки вислухав Конана і так само в мовчанні обернувся і вийшов із шатра. Мовчки вибрався в сідло високого білого жеребця, прив’язаного в тіні розлогої пальми, мовчки вклав пошкоджену руку за комір туніки, повернув коня і вирушив на схід, у пустелю, щоб назавжди зникнути з життя племені зуагірів.
Конан залишився сам. Він осушив келих і витер губи. Йому полегшало, він пожбурив келих у куток, поправив ремінь і вийшов геть. Зупинившись на мить, він оглядів море наметів із верблюжої шерсті, що розстилалося перед ним. Між наметів походжали люди в білому. Вони співали, сварилися, лагодили кінську збрую і гострили шаблі.
Голос Конана був подібний до грому, і гуркіт його доносився до найдальших шатрів:
— Ей ви, покидьки, нагостріть вуха і слухайте! Ходіть усі сюди — я хочу вам дещо повідати!
Люди, що зібралися у вежі біля міської стіни, уважно прислухалися до слів одного з присутніх. Усі вони були молоді, міцні й спритні. Відчувався в них гарт, який дають тяжкі випробування. Усі вони були в кольчугах, у шкіряних каптанах і при мечах.
— Я знав, що Конан має рацію — це не Тараміс! — говорив Валерій. — Цілий місяць під виглядом глухого жебрака я тинявся біля палацу. І, нарешті, переконавсь у своїх давніх підозрах. Наша королева знемагає в палацовому підземеллі. Почав очікувати слушної нагоди. Тут мені й трапився стражник-шеміт. Я його оглушив, затягнув у найближчий льох і допитав із тортурами. Перш ніж здохнути, ось що він мені сказав: Каураном править відьма на ім’я Саломея, а Тараміс ув’язнена в найглибшому підземеллі. А цей напад зуагірів нам сильно допоможе. Що має зробити Конан — угадати складно. Напевно, він порахується з Констанцієм, проте, можливо, розграбує й поруйнує місто. Це ж варвар, нам його не зрозуміти. Тоді у нас одне завдання — у розпал битви звільнити Тараміс. Констанцій виведе військо в поле, вони вже сідлають коней. У місті немає запасів, щоб витримати облогу, — адже воїни Конана з’явилися під стінами зненацька. А кімерієць саме готувався до облоги: розвідка доповіла, що зуагіри тягнуть стінобитні машини й облогові башти. Все це придумав Конан, він же всі військові науки Заходу перевершив. Констанцій неодмінно виведе всіх своїх солдатів, аби одним ударом покінчити з ворогом, У місті залишиться навряд чи сотні три шемітів, та й ті будуть на стінах і біля брам. В’язниця залишиться майже без охорони. А коли звільнимо Тараміс, подивимося, як піде справа. Якщо переможе Конан, покажемо Тараміс людям і закличемо до повстання. І народ підніметься, сумнівів немає! У нас вистачить сил перебити шемітів навіть голіруч, А потім ми закриємо брами і перед найманцями, і перед кочівниками. Ані ті, ані інші не потраплять до міста. А вже тоді можна і з Конаном говорити. Він завжди був вірний присязі. А коли дізнається правду, та королева ще сама його попросить, — може, і відступить. Проте, найімовірніше, Констанцій розгромить Конана. Тоді доведеться втікати з міста і рятувати королеву. Ви все зрозуміли?
Присутні разом кивнули.
— Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці — найманці виходять із міста через Південну браму!
Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках39 важких бойових коней.
Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою — грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.
