— Тараміс! О, моя королево!
Вона спершу подумала, що продовжує спати, та її очі побачили за полум’ям блиск зброї й людські постаті. П’ятеро чоловіків схилилися над нею, — грізні чорнобороді засмаглі обличчя.
Королева загорнулась у лахміття і, зібгавшись у грудку, чекала своєї долі.
Один із прибульців став на коліна й простяг до неї руки.
— О Тараміс! Іштар допомогла розшукати тебе! Чи пам’ятаєш ти мене? Я Валерій. Колись, після битви при Корвеку, ти зробила мені честь, поцілувавши…
— Валерію… — простогнала королева. — Я, певне, сплю… Це нова ворожба Саломеї…
— Ні! — голос його тремтів. — Твої вірні слуги прийшли врятувати тебе. Але слід поспішати. На рівнині Констанцій б’ється з Конаном, який привів через річку зуагірів, проте сотні три шемітів усе ще в місті. Стражник убитий, ось його ключі. Інших вартових не видно. Ходімо, швидше!
Королева полегшено зітхнула й знепритомніла. Не роздумуючи, Валерій підхопив її на руки і пішов слідом за тим, хто ніс факел. Вони стали підійматися вогкими східцями — здавалося, їм не буде кінця — і опинились у коридорі. Зненацька біля порталу смолоскип згас, а той, хто його ніс, спромігся лише на короткий передсмертний стогін. Блакитний спалах вихопив на мить із темряви розлючені лиця Саломеї та її супутника.
Спалах був таким яскравим, що кауранці засліпли. Валерій із королевою на руках продовжував бігти, бо чув за спиною звуки смертельних ударів, стогони й хиже сопіння Але тут сильний поштовх повергнув воїна на підлогу; а королеву вирвали в нього з рук. Він над силу підвівся й затряс головою, аби зникло засліплення. У коридорі він був сам, його супутники лежали в крові з глибокими ранами. Засліплені пекельним полум’ям, вони, певне, і не захищалися. Усі були мертві.
Королева зникла.
Грубо вилаявшись, Валерій висмикнув меча, стягнув погнутий шолом і що було сил ударив ним об підлогу. З рани на голові по шоках потекла тепла цівка. Він кілька разів обернувся, намагаючись. угадати, у який бік понесли Тараміс, і почув, що хтось кличе його:
— Валерію! Валерію!
Спотикаючись, він побіг на голос, і за мить у його руках опинилося знайоме струнке тіло.
— Ігво! Та ти збожеволіла!
— Я мусила, мусила піти сюди, — зі сльозами в голосі сказала дівчина. — Я стежила за вами і сховалась у дворі за аркою. Щойно я бачила її, а з нею — слугу, котрий тягнув жінку. Я впізнала Тараміс і зрозуміла, що вам не поталанило… Ти поранений!
— Подряпина, — він відштовхнув її руку. — Вперед, Ігво! Показуй, куди вони побігли!
— Через двір у бік храму.
Молодий воїн зблід.
— В ім’я Іштар! От відьма! Вона вирішила принести Тараміс у жертву своєму демонові! Швидше біжи до людей на південній стіні. Скажи, що знайшлася справжня королева і відьма тягне її до храму. Біжи!
Дівчина, заливаючись сльозами, перетнула майдан і побігла вулицею, що вела до стіни. Валерій попрямував до будівлі, що похмуро вивершувалася навпроти палацу. Його ноги ледве торкалися кам’яних плит. Саломея і жрець у поспіху не закрили за собою важкі двері. Воїн убіг до храму й побачив тих, кого переслідував. Королева отямилась і, відчувши неминучу загибель, учинила шалений опір. Їй навіть вдалося вирватися з чіпких рук жерця — проте лише на мить.
Вони були вже в центрі величезної зали, на другому боці якої містився страшний жертовник, а за ним — високі залізні двері. Багато хто пройшов повз них, але поверталася лише Саломея.
Під час боротьби лахміття злетіло з королеви, і вона здавалася лісовою богинею в обіймах демона. Саломея прошкувала до дверей, нетерпляче озираючись. У напівтемряві промайнули перекошені пики ідолів.
Піднявши меча, Валерій у люті кинувся вперед. Пролунав застережний крик Саломеї, і жовтолиций жрець, відкинувши Тараміс, дістав із піхов скривавленого клинка.
Різати людей, засліплених чаклунським полум’ям Саломеї, було, вочевидь, легше, аніж протистояти молодому й сильному гіборійцеві, охопленому люттю й ненавистю.
Кривавий клинок злетів угору, та меч воїна був швидшим і відсік кисть жерця. Хлюпнула кров. Сп’янілий боєм, Валерій завдавав усе нових і нових ударів, аж поки порубане тіло звалилося на підлогу, а лиса голова покотилась убік.
Валерій, схожий цієї миті на лісового хижака, озирнувся в пошуках Саломеї. Та схилилася над Тараміс. Однією рукою відьма тримала сестру за волосся, інша рука, з кинджалом, вибирала місце для удару. Меч Валерія знову свиснув і встромився в груди відьми з такою силою, що вийшов між лопатками на цілий лікоть.
Із страшенним криком Саломея повалилася на коліна, схопилася руками за лезо меча і впала, здригаючись у конвульсіях. Очі її вже не були схожі на людські, і з несьогосвітньою силою чіплялася вона за життя, що витікало з неї через рану — саме на яскраво-червоному півмісяці на грудях. Відьма звивалася в агонії, гризла і дряпала кам’яні плити.
Валерій з огидою відвернувся і підняв непритомну королеву. Залишивши позаду конаючу тварюку, він виніс Тараміс у двір до підніжжя сходів.
Майдан був заповнений народом. Хто відгукнувся на заклики Ігви, хто просто біг зі стіни від страху перед ордою. Отупілість і байдужість змінилися піднесенням, натовп хвилювався й шумів, вимахуючи кулаками. З боку брами лунали глухі удари тарана.
Загін розлючених шемітів напирав на юрбу — це була варта Північної брами, що поспішала на підмогу до Південної. Проте всі — і стражники, і народ — роззявили роти від здивування, коли на сходинках храму з’явився воїн, що тримав на руках оголене тіло.
— Ось ваша королева! — проголосив Валерій, намагаючись перекричати натовп.
Люди нічого не зрозуміли.
Щеміти-вершники почали пробиватися до сходів храму, б’ючи народ ратищами списів.
І тоді…
За спиною Валерія з’явилася тонка постать у скривавленому білому одязі, і люди побачили, що на руках Валерія лежить їхня повелителька, а у дверях храму стоїть інша — точна її копія.
Побачивши відьму, Валерій відчув, що кров холоне йому в жилах: адже його меч пробив їй серце. За всіма законами природи їй належало бути мертвою. Проте вона була жива.
— Тауг! — закричала відьма, обернувшись до дверей. — Тауг!
У відповідь залунав жахливий регіт, хряскіт дерева і дзвін лускаючого металу.
— Це королева! — залементував сотник-шеміт і зірвав із плеча лук. — Стріляйте в цих двох на сходах!
Та натовп уже гарчав, як зграя розлючених собак. Люди, нарешті, зрозуміли значення слів Валерія і здогадалися, хто їх справжня королева. З цим гарчанням люди і накинулися на шемітів, беззбройні, вони діяли лише зубами, нігтями та кулаками.
Саломея, що височіла над цим місивом людських і кінських тіл, похиталась і впала на мармурові сходи — цього вже разу мертва остаточно й безповоротно.
Стріли свистіли біля Валерія, що намагався сховатися за колоною портика. Кінні шеміти рубали й стріляли праворуч і ліворуч, намагаючись урятуватися від розправи юрби. Валерій добіг до дверей храму і вже збирався переступити поріг, як раптом обернувся, закричавши від жаху.
Із мороку, що панував у храмі, викотилася величезна чорна туша і метнулася до Валерія довгими жаб’ячими стрибками. Юнак побачив, як виблискують величезні витріщені очі, побачив ікла, схожі на шаблі кігті і відскочив від дверей. Стріла, що свиснула над вухом, нагадала йому, що за спиною теж смерть.
Четверо чи п’ятеро шемітів пробилися крізь натовп, і тепер їхні коні були вже на сходах. Стріли ламалися об колону. Непритомна Тараміс здавалася мертвою.
Перш ніж шеміти встигли ще раз вистрілити, ворота храму заповнило гігантське тіло. Нажахані найманці повернули коней і врізалися в натовп. Люди в страху побігли, топчучи тих, хто впав.
Проте чудовиську були потрібні тільки Валерій і королева. Протиснувши своє могутнє драглисте тіло крізь ворота, воно кинулося до хлопця, який утікав униз сходами. Валерій чув, як чудовисько рухається за спиною — величезна тварюка, вроджена в серці мороку, чорна драглиста маса, у якій можна було розрізнити
