людина тримала в руці клинок — клинків Конан за своє життя бачив чимало. Занадто страшний вигляд мала мовчазна постать із палаючими очима. Конан легенько відштовхнув дівчину і витягнув меча.
— Не вбивай його! В ім’я Сета, не вбивай! Ти ж набагато сильніший за нього!
— Подивимося, — сказав Конан, виставивши вперед меч і стиснувши лівий кулак, за розміром і міцністю схожий на молот.
Він уже вирішив, що не вб’є божевільного, як би не склався двобій. Бо встиг роздивитися дещо важливе… ні, краще не вбивати.
Конан зробив обережний крок, і туранець, зареготавши, наче демон, кинувся в атаку. Він ішов навшпиньках, легенько пританцьовував і зі свистом крутив клинком над головою. Судячи з усього, це був досвідчений воїн. Та ось клинки схрестилися, викресавши в темряві блакитні іскри. Конан відбив удар, хильнувся всім корпусом праворуч, одночасно викинувши вперед лівий кулак. Тієї ж миті нападник упав на землю непритомний. Його очі згасли за повіками з пухнастими віями. Удар кімерійця, як завжди, був блискавичний.
— Що з ним? — дівчина кинулася до коханого.
Конан нахилився, перевернув людину на бік.
— Нічого страшного, — усміхнувся гігант. — Звичайний удар у щелепу. Невдовзі отямиться. Та краще його зв’язати. Його ж ременем… Ось так. Ну, куди доставити цього красеня?
— Почекай хвилину.
Дівчина сіла біля нерухомої фігури, взяла зв’язані руки і почала уважно їх розглядати. Потім, розчаровано струсонувши головою, встала. Підійшла до кімерійця, поклала долоні на його м’язисті груди, і її дивні очі, що мерехтіли як два діаманти, потонули в очах гіганта.
— Ти справжній воїн! — прошепотіла вона. — Допоможи мені. Убий Тотрасмека!
— І встав свою голову в туранську петлю, — розсміявся Конан.
— Ні в якому разі!
Її ніжні й гнучкі руки стали раптом твердими як сталь, обійняли могутню шию гіганта.
— Прканці не люблять Тотрасмека, а жерці Сета бояться його. Тотрасмек — виродок. Він править людьми за допомогою страху і невірної релігії. Я молюся Сету, туранці поклоняються Ерліку, проте Тотрасмек приносить жертви проклятому Хануману. Туранська знать боїться його чорного диявольського вміння, боїться його влади над людьми і ненавидить його. Якщо його раптом уб’ють, вони не будуть завзято шукати вбивцю.
— А коли він застосує своє чаклунське вміння і уб’є мене? — запитав гігант.
— Ти ж воїн! — спалахнула дівчина. — Ризикувати життям — твоя професія!
— Назви свою ціну, — усміхнувся Конан.
— Я розрахуюся з тобою! — Вона глибоко зітхнула, підвелася навшпиньки, зазирнула йому в очі.
Близькість дівчини викликала полум’я в грудях кімерійця, а ніжне дихання внесло сум’яття в голову. Але коли його руки стулилися за спиною дівчини, вона обережно відвела їх і сказала:
— Не поспішай. Спочатку допоможи мені.
— Назви ціну, — бурмотав Конан із хвилюванням у голосі.
— Підніми мого коханого, — сказала Забібі.
Конан стріпнувся, легко підкинув безпорадне тіло на свої широкі плечі. У цю мить він відчував, що міг би підняти весь палац Юнгіра Хана. Дівчина шепотіла молодику ласкаві слова, і в них не відчувалося ніякої фальші. Очевидно, вона щиро кохала Алафдала, а угода, укладена з Конаном, була суто діловою. В таких речах жінки виявляють більше здорового глузду, ніж чоловіки.
— Ходи за мною! — наказала вона, і квапливо рушила вулицею.
Кімерієць легко попрямував за нею, і здавалося, що ноша зовсім не обтяжує його. Але він пильно роздивлявся на всі боки, чекаючи можливого нападу нічних викрадачів. Та нічого підозрілого не було. Певне, люди Дарфару вже давно зібралися біля культової ями. Дівчина тим часом звернула на вузьку бічну вулицю і за якусь мить уже стукала в невеликі склепінчасті двері.
Майже відразу відкрилося невелике віконце, і звідти визирнуло чорне лице. Дівчина щось швидко прошепотіла. Клацнули замки, двері відчинилися, з’явилася чорна людина величезного зросту. Конан визначив, що цей негр не з племені Дарфару. Його зуби не були підпиляні, а густе волосся було коротко підстрижене. Людина належала до племені Уадаї.
На прохання Забібі Конан передав тіло молодого туранця чорному слузі. Офіцер був тут же укладений на криту оксамитом канапу. Туранець не приходив до тями, і це було природно — Конан міг би повалити ударом і бика. Дівчина на секунду схилилася над своїм коханим, потім випросталася і разом з кімерійцем вийшла на вулицю.
Двері й віконце зачинилися, клацнули замки. Забібі узяла Конана за руку.
— Ти не зрадиш мене?
Він заперечно похитав головою.
— Тоді ходімо у храм Ханумана, і хай боги благословлять нас!
І знову, як примари, вони безшумно йшли сонним містом. Кожен думав про своє. Забібі, певне, неслася думками до свого коханого, якого залишила лежати в неясному світлі мідних ламп. А можливо, роздумувала над тим, що чекає її в диявольському храмі Ханумана. Думки ж Конана сходилися виключно на одному — на дівчині, яка йшла поруч, і ні про що інше він думати не міг.
Несподівано почувши якесь брязкання, вони швидко сховалися в тіні похмурої арки. Мимо пройшов загін нічної варти. Чоловік п’ятнадцять ішли тісною лавою, тримаючи напоготові списи. Варта, яка замикала хід, закривала свої спини бронзовими щитами, побоюючись зрадницького удару ззаду. Загроза потрапити до рук чорних пожирачів людського м’яса існувала навіть для озброєних воїнів.
Незабаром тупіт підкованих сандалій затих віддалік. Конан і дівчина покинули свій притулок і рушили далі. За кілька хвилин вони побачили низьку з плоским дахом споруду, контури якої неясно вимальовувалися попереду.
Храм Ханумана стояв у гордій самотині посеред широкого мовчазного, безлюдного в цю годину майдану. Похмура будівля, складена з масивних кам’яних брил, немов би тиснула на кожного, хто до нього приходив. Храм був огороджений біломармуровою стіною, прикрашеною барельєфами з картинками із життя чудовиськ. Широкий вхід, ніби розкрита паща, давав змогу безперешкодно проникнути всередину. Ворот чи інших загороджень не було.
— І чому це людожери не полюють на людське м’ясо в храмі? — гмикнув Конан. — Сюди ж можна ввійти вільно!
Забібі притиснулася до нього.
— Вони панічно бояться Тотрасмека. В Замбулі його всі бояться. І Юнгір Хан теж, і Нафертарі… Ходімо! Ходімо швидше, поки я ще можу йти.
І дівчина зробила крок уперед, ніби у вир. Конану подобалися люди, здатні переступити через свій страх. Трішки обігнавши дівчину, він прикривав її плечем.
Вони проминули широкий вхід. Кімерієць наслухався про жахливі звичаї жерців Сходу і зовсім не здивувався б, коли б на них раптом упала кам’яна балка чи під ногами провалилася б земля. Він знав — може статися так, що ні він, ні дівчина не вийдуть звідси живими. Але Конан не мав звички довго роздумувати про небезпеку. Хай, не поталанить…
Вони зайшли до двору. На мармурових плитах відбивалися зорі. На галерею з колонами вели неширокі сходи. Стукіт двох сердець, здавалося, лунав на всю округу. Високі двері були широко розчинені, усередині нікого не було видно. Вдень сюди приходили люди і покладали приношення на чорний вівтар бога-мавпи. Вночі ж жителі Замбули уникали храму, як зайці уникають нори отруйної змії.
Тліючі курильниці поширювали всередині храму м’яке таємне світло, і довкілля здавалося нереальним і навіть потойбічним. Під стіною за чорним кам’яним вівтарем сидів бог. Його погляд був навіки прикутий до дверей, через які століттями приходили його жертви, а деяких приводили на ланцюзі. Від порога до вівтаря вела неглибока канавка, і, коли нога Конана ступила в неї, кімерієць мимоволі відскочив убік. Канавка була прочовгана ногами багатьох людей, які в муках умирали на цьому похмурому вівтарі.
У нерівному світлі курильниць бог Хануман мав вигляд напівлюдини-напівтварини. Він сидів не так, як звичайно сидять мавпи, а як людина, що підібгала ноги, але від цього його схожість із мавпою не зменшувалася. Фігура божества була висічена з чорного мармуру. Рубінові очі горіли хтивим червоним
