— Він наздоганяє нас… — жахаючись, прошепотіла вона.
— Ні, — сказав Конан. — Він зрозумів, що на скелі нас немає, і мотається тепер лісом — намагається вловити запах. Швидше! Тепер місто або смерть! Та він будь-яке дерево виверне, якщо ми туди виберемося! Аби вітер не перемінився!
Ліс перед ними почав рідшати, а позаду залишалося море мороку, звідки доносився зловісний тріск — чудовисько наосліп шукало свої жертви.
— Рівнина, — сказала Валерія. — Ще трішки, і…
— Присягаюся Кромом! — вилаявся Конан.
— О Мітро! — крикнула Валерія.
Вітер подув просто від них у чорну гущавину. Одразу ж страшенне ревище потрясло листя, і безладні стукіт і тріск змінилися безперервним гуркотом. Це дракон, ніби ураган, націлився в бік своїх ворогів.
— Утікай! — заричав Конан, і очі його зблиснули, як у вовка, що потрапив у пастку. — Тільки це нам і залишилося!
Морські чоботи не вельми зручні для бігу, та й самі пірати поганенькі бігуни — такий уже їхній спосіб життя: кроків через сто Валерія почала задихатись і спотикатися. А ззаду чувся вже не тупіт, а суцільний гуркіт, схожий на грім, — чудовисько вибігло з лісу на відкритий простір.
Залізна рука Конана обвила її талію і трохи підняла над землею. Коли б вітер знову перемінився, їм, можливо, удалося б уникнути іклів. Та він дув як і до цього, і дракон мчався за ними, як військова галера, підхоплена тайфуном. Варвар відштовхнув Валерію з такою силою, що вона пролетіла кілька ліктів і впала під стовбур найближчого дерева, а сам став на шляху розлюченого гіганта.
Упевнений, що смерть неминуча, кімерієць підкорився велінню інстинкту і зі всією рішучістю кинувся на чудовисько. Він стрибнув, немов дикий кіт, і завдав могутнього удару, відчувши, що меч глибоко встромився в лускатий лоб. Потім нелюдська сила відкинула його убік, і він відлетів ліктів на півсотні, втрачаючи дух і свідомість.
Він і сам не міг би сказати, як зумів звестися на ноги. Всі думки його були тільки про супутницю, яка безпорадно лежала на шляху розлюченого дракона. Перш ніж дихання знову повернулося до нього, він уже стояв над, нею з мечем у руці.
Вона лежала там же, куди він її штовхнув, але вже намагалася підвестися. Її не торкнулися ні шаблеподібні ікла, ні лапи, що змітали все на шляху. Самого ж Конана дракон, очевидно, відкинув плечем, коли, забувши про жертви, понісся вперед, відчувши смертельні судоми. Він так і летів, поки не зіткнувся з гігантським деревом на своєму шляху. Сила удару була така велика, що дерево вивернулося з корінням, а з черепа чудовиська вилетів мізерний мозок. Дерево впало на дракона, і вражені люди побачили, як гілки й листя трусяться від конвульсій гада. Нарешті все стихло.
Конан допоміг Валерії встати, і вони побігли далі. За якусь мить вони були вже на рівнині, покритій спокійними присмерками.
Конан зупинився на мить, аби озирнутися на ліс. Там лист не ворухнувся, птах не пискнув. Там була тиша — така ж, як до створення людини.
— Побігли, — сказав Конан. — Життя наше все ще на волосині. Якщо з лісу виповзуть інші дракони…
Більше слів не було потрібно.
Місто було далеко — набагато далі, ніж здавалося зі скелі. Серце боляче билося в грудях Валерії, позбавляючи її дихання. Їй здавалося, що зараз із гущавини вилетить нова тварюка і попростує їхнім слідом. Проте ніщо не порушувало тиші.
Коли від лісу їх відділяла вже приблизно миля, Валерія зітхнула з полегшенням. До неї почала повертатися упевненість. Сонце вже зайшло, і над рівниною згущувалася пітьма, яку перебивало світло перших зірок. Кактуси в сутіні нагадували казкових карликів.
— Тут немає ні худоби, ні зораних полів, — міркував Конан. — Чим же цей народ живе?
— Худобу могли на ніч загнати за браму, — припустила Валерія. — А поля і пасовища — по той бік міста.
— Можливо, — згодився він. — Хоча зі скелі я нічого подібного не бачив.
Над містом зійшов місяць, вежі й стіни зачорніли під його жовтим світлом. Похмурим і тривожним здавалося це чорне місто. Очевидно, так думав і Конан, коли зупинився, озирнувся і сказав:
— Залишаємося тут. Не варто гримати у браму — все одно не відімкнуть. Невідомо, як нас зустрінуть, тож краще набратися сил. Поспимо кілька годин — і будемо знову готові битися або втікати — як доведеться.
Він підійшов до заростей кактуса, що мали вигляд кільця, — звичайна картина в південних пустелях. Він прорубав мечем прохід і сказав Валерії:
— Принаймні, змії не пролізуть.
Вона зі страхом обернулася у бік лісу, що знаходився за якихось шість миль.
— А якщо з гущавини вилізе дракон?
— Вартуватимемо по черзі, — відповів він, хоча й не сказав, який у цьому сенс. — Лягай і спи. Першим вартую я.
Вона завагалася, дивлячись на нього з сумнівом, але він уже сидів біля проходу, схрестивши ноги і втупившись у морок, з мечем на колінах. Тоді вона мовчки лягла на пісок посередині колючого кільця.
— Розбудиш мене, коли місяць буде в зеніті, — наказала вона.
Він нічого не відповів і навіть не подивився на неї. Останнє, що вона бачила перед тим, як заснути, був силует його могутньої постаті, нерухомої, немов бронзова статуя.
2. ПРИ СВІТЛІ ВОГНЕННИХ КРИСТАЛІВ
Валерія прокинулася, тремтячи від холоду, і побачила, що рівнина вже залита сірим світлом.
Вона сіла, протираючи очі. Конан стояв біля кактуса, відрубуючи його м’ясисте листя і обережно виймаючи колючки.
— Ти мене не розбудив! — з докором сказала вона. — Дозволив мені спати всю ніч!
— Ти втомилася, — сказав він. — Адже ви, пірати, незвичні до кінського хребта.
— А як же ти? — огризнулася вона.
— Перш ніж стати піратом, я був мунганином, — відповів він. — А вони все життя проводять у сідлі. Проте і я на кілька хвилин задрімав — знаєш, як пантера, що підстерігає сарну на лісовій стежці.
І справді, величезний варвар тримався бадьоро, немов спав усю ніч на царському ложі. Витягнувши колючки і зчистивши цупку шкіру, він подав дівчині товстий, соковитий листок кактуса.
— Надкушуй, не бійся, для людей пустелі це і їжа, і питво. Колись я був вождем зуагірів, пустинного племені, яке живе грабуванням караванів.
— О боги, ким ти тільки не був! — з недовірою й захопленням сказала вона.
— Наприклад, я ніколи не був королем гіборійської держави, — він відкусив величезний шматок кактуса. — Хоч і мрію про це. І, можливо, колись ним стану — чом би й ні?
Вона похитала головою, дивуючись його спокійній зухвалості, й узялася до їжі. Смак не був неприємним, а волога цілком тамувала спрагу. Покінчивши зі сніданком, Конан витер руки об пісок, встав, розчесав п’ятірнею свою чорну гриву, начепив пояс із мечем і сказав:
— Що ж, ходімо. Якщо городяни захочуть перерізати нам горлянки, вони з таким самим успіхом можуть зробити це і зараз, поки сонечко не почало припікати.
Валерія подумала, що цей похмурий жарт може виявитися віщим. Вона теж устала й підперезалася. Нічні страхи минули, і дракони з лісу здавалися вже смутним спомином. Вона сміливо простувала поряд з Конаном. Які б небезпеки не випали їм, вороги будуть всього лише людьми. А Валерія з Червоного Братства ще не зустрічала людини, здатної налякати її,
