Конан дивився на неї й дивувався — вона йшла так само гінко, як і він, і не відставала.
— Ходиш ти, як горяни, а не як моряки, — зауважив він. — Ти, певне, аквилонка. Сонце Дарфару не зробило твою білу шкіру бронзовою. Багато принцес могли б тобі позаздрити.
— Так, я з Аквилонії, — відповіла вона. Його компліменти вже не дратували її, а явне захоплення було навіть приємне. Якби інший чоловік дозволив їй проспати її варту, вона б страшенно розгнівалася, бо не допускала, щоб їй робили поблажки як жінці. Проте вона таємно раділа, що Конан учинив саме так. І не скористався її страхом чи слабкістю. Зрештою, подумала вона, це незвичайна людина.
Сонце вставало за містом, і його вежі засяяли тривожним пурпуром.
— При місяці вони чорні, — бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. — А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!
Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.
— Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, — сказав він. — І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь — тут усе ж таки колись були землероби.
Валерія побачила стародавні зрошувальні канави — місцями засипані, місцями порослі кактусами.
Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша — така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,
— Її не відчиняли вже багато років! — сказала Валерія.
— Мертве місто, — погодився Конан. — Ось чому засипані канави і не зорані поля,
— Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?
— Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?
— Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! — сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. — Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!
Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.
Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з-за його плеча й здивовано скрикнула.
Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.
— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.
— Так багато? — засумнівалася Валерія.
— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!
Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.
— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?
— Зачини браму, — сказала Валерія. — не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.
Конан скривився й зауважив:
— Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.
Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.
— Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?
— Тут є інший вихід, — зміркувала Валерія.
Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, — в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.
Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.
— У споруді чотири поверхи, — міркував Конан. — Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.
Валерія знизала плечима.
— Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.
Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.
У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.
По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.
— І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, — дивувалася Валерія. — Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.
— Вони не померли від хвороби, — сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. — Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…
— Можливо, можливо! — обірвала його Валерія. — Про це ми ніколи не дізнаємося. Подивися на ці барельєфи. На них зображені люди. Що це за народ?
Конан подивився і похитав головою.
— Ніколи не бачив я нічого подібного. Щось є в них східне — Вендія, чи Кхитай, чи Косала.
— Певне, ти і в Косалі був королем?
— Ні, проте був проводирем афгулів, які живуть у Гімеліанських горах біля кордонів Вендії. Цей народ підтримує Косалу. Та якого біса її жителям будувати місто так далеко на заході?
На стінах були зображені стрункі чоловіки й жінки з тонкими, екзотичними рисами обличчя. Одягнені в прозорий одяг, прикрашений коштовностями, вони були відображені під час танців, бенкетів, різних утіх.
— Люди зі сходу, це напевно, — підтвердив Конан. — Ось тільки звідки? Спосіб життя вони вели мирний, інакше тут були б сцени сутичок і боїв. Піднімемося цими сходами.
З кімнати, в якій вони знаходилися, вгору підіймалися гвинтові сходи зі слонової кістки. Вони піднялися на три поверхи і опинилися на вершині споруди. Денне світло заливало все навколо, і блідим здавався вогонь зелених кристалів. Вони зазирнули в кожні двері — і майже всі, за винятком одних, вели в такі самі освітлені кімнати. Ці ж єдині вели в галерею, розташовану над залою меншого розміру, аніж та, з якої вони почали огляд.
— Прокляття! — змучена Валерія опустилася на яшмову лаву. — Очевидності, хто жили тут, усі скарби прихопили з собою. Досить вештатися наосліп цими порожніми палатами.
— Усі верхні приміщення освітлені, — сказав Конан. — Добре б знайти вікно, що виходить назовні. Зазирнімо сюди…
— Ось ти й зазирай, — сказала Валерія. — А я посиджу тут, хай ноги відпочинуть.
Конан зник у дверях, протилежних тим, що вели на галерею, а дівчина простяглася на лаві, підклавши руки під голову. Все це мовчазне каміння й зали з палаючими гірляндами зеленого каміння та іскристою підлогою почали пригнічувати її. Хоч би знайти вихід з цього лабіринту й опинитися зовні! Цікаво, чиї ноги ступали цими плитами минулими століттями, скільки жорстоких і загадкових діянь осяяли своїм світлом мерехтливі зелені кристали?
Тихий шурхіт перервав її думки. Вона схопилася з мечем у руці раніше, ніж з’ясувала причину тривоги. Конан усе ще не повернувся, проте це були не його кроки.
