виходив, і відтоді він жив у мене в домі. Цей говорун, певно, за своє життя побував на різних планетах. Він говорить багатьма мовами. Кілька днів тому я був у справах у місті й зустрівся в їдальні з одним давнім другом. Ми розговорилися, і давній друг сказав мені, що в місті зовсім не лишилося говорунів. Хтось їх скуповує або вбиває. А я тоді відповів другові, що в мене живе говорун. “Бережи його”, — сказав мені друг. Тут до нас підійшов один землянин і похвалився, що хоче купити говоруна…
— Він був у капелюсі? — спитала раптом Аліса.
— У капелюсі, — відповів вухань. — А ви звідкіля знаєте?
— Літній і худий?
— Так.
— То це він, — мовила Аліса.
— Хто — він? — спитав Крабакас із Баракаса.
— Той самий, який торгував черв’яками.
— Авжеж, це він, харцизяка! — вигукнув Крабакас.
— Стривайте, не перебивайте, — зупинив нас вухань. — Я тоді відмовився продати свого улюбленого птаха і поїхав назад додому. І уявляєте, тої ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити. Та говорун прокинувся і розбудив мене. Вчора я натрапив на незакінчений підкоп під мій дім. А сьогодні вночі до мене в спальню хтось кинув величезний камінь. І я збагнув: якщо я залишу птаха вдома, не жити мені на світі. “Коли не боїтеся смерті, беріть птаха, але за наслідки я не відповідаю.
— Беріть, — сказав Крабакас, — птах рідкісний, хороший, а вам усе одно летіти звідси. Вам не страшно.
— Беремо, тату? — спитала Аліса і простягла руку до говоруна.
Я не встиг відповісти, як говорун легко злетів на Алісине плече.
— Прощавай, друже, — зітхнув вухань.
Я розплатився з вуханем, і той відразу втік. Навіть грошей лічити не став.
— Годувати говоруна можна білим хлібом, — сказав нам на про щання добрий Крабакас, — і молоком. Корисно давати шипшиновий сироп.
Сказавши це, Крабакас згорнувся синім клубочком і влігся на клітку з канарками.
Ми попрямували до виходу з базару. Попереду йшла Аліса, і на плечі в неї сидів говорун. Правда, він іще не сказав ні слова, та це мене не хвилювало. За Алісою дріботів індикатор і задумливо міняв кольори. Далі йшов я і вів на повідку купленого за скажені гроші, дуже Рідкісного, роботящого, майже розумного павука-ткача-троглодита. Павук плів акуратний вовняний шарф у клітинку, і вже сплетений кінець шарфа волочився по землі. Позаду їхав автоматичний всюдихід, наповнений клітками й акваріумами, — там для людини і місця не знайшлося б. З усіх боків до нас оберталися колекціонери і повторювали десятками мов:
— Дивіться, говоруна несуть!
— Говорун!
— Живий говорун!
Зненацька говорун схилив голову набік і заговорив.
— Увага! — сказав він по-російському. — Посадка на цю планету неможлива. Я переходжу на планетарну орбіту, а ти, любий друже, не забудь увімкнути амортизатори.
По цих словах говорун без усякої паузи перейшов на незнайому нам мову і барабанив нею хвилин зо дві.
— Оце так папуга! — вигукнула Аліса.
Говорун замовк, прислухався до її слів і повторив:
— Оце так папуга!
Потім ще подумав і промовив моїм голосом:
— Але чому така таємниця?
Далі голосом свого попереднього господаря:
— Тієї ж ночі хтось намагався залізти до мене в дім. А наступної ночі мене хотіли підпалити.
— Все ясно, — мовив я. — Нам з тобою, Алісо, пощастило: це надпапуга, всім папугам папуга.
Він запам’ятовує скільки завгодно слів, і до того ж відразу.
А тим часом говорун знову почав говорити по-російському:
— Слухай, Другий, мені нема чого тобі подарувати. Хочеш, бери мого говоруна. Він нагадуватиме тобі про наші поневіряння — адже у нього в голові усе вміщається, до останнього слова. І ти знаєш, як його настроїти на потрібний текст.
Говорун відповів сам собі іншим голосом:
— Спасибі, Перший. Ми ще побачимося…
Потім у горлі говоруна щось затріпотіло, загуло, наче вдалині підіймався в небо космічний корабель.
— Тату, ти розумієш, що він говорить? — запитала Аліса.
— Здається, так, — відповів я. — Здається, це голоси славетних капітанів.
Ми вийшли з площі й спробували обійти секцію філателістів, щоб не проштовхуватися з нашим незвичайним вантажем крізь юрбу. Назустріч нам кинувся знайомий товстун у чорному шкіряному костюмі.
— Ну як? — спитав він. — Знайшли, що шукали?
— Авжеж, — відповів я. — Усе гаразд.
— Ми говоруна купили, — похвалилася з гордістю Аліса. — І він запам’ятав такі цікаві речі, що ви й не уявляєте.
Цієї миті говорун знову відкрив свої дзьоби, поправив коронку на голові й заговорив голосом Першого капітана.
— Ти ж знаєш, Другий, як мені хочеться знову піти в космос. Але всьому є межа.
Товстун обернувся до Аліси, побачив говоруна, і обличчя в нього стало схоже на млинець, а очі побіліли й сховалися глибоко в очницях.
— Продайте його мені, — сказав товстун.
— Як це? — здивувався я.
— Так треба, — відповів товстун і простяг руку до говоруна.
Говорун ухилився і боляче дзьобнув його в палець.
— Ой! — крикнув товстун. — Проклята тварюка! Я давно на тебе полюю!
— Прийміть руку, — гримнув я.
Товстун отямився.
— Даруйте, — вибачився він. — Я давно шукаю говоруна. Я спеціально по нього прилетів за вісімдесят світлових років. Ви не можете мені відмовити! Я заплачу, скільки ви хочете.
— Та мені не потрібні ваші гроші, — мовив я. — У нас на Землі уже взагалі нема грошей. Ми беремо їх із собою, тільки коли летимо в космос, у ті місця, де ще є гроші.
— Але я вам дам за цього птаха все, що ви хочете! Я вам подарую цілий зоопарк!
— Ні, — відповів я твердо. — Наскільки я розумію, говорунів уже майже не лишилося. В зоопарку він буде у безпеці.
— Віддайте, — процідив товстун злісно. — А то відніму.
— Тільки посмійте! — сказав я.
Мимо проходили два поліцейських-вуханя. Я обернувся до них, щоб покликати їх на допомогу, але товстун мов крізь землю провалився.
Ми пішли далі.
— Бачиш, тату, з говорунами пов’язана якась таємниця, — мовила Аліса. — Ти нікому його не віддавай.
— Не бійся, — заспокоїв я її.
Ми йшли безлюдною дорогою. За невисоким парканом гомонів базар. Попереду вже виднілися готелі міста Палапутри. Раптом іззаду почулися легкі кроки. Я швидко оглянувся і завмер від подиву.
Дорогою біг, наздоганяючи нас, доктор Верховцев. Капелюх у нього зсунувся набік, костюм був
