— Все може бути, — сказав Полосков і підвівся з-за столу.
Він вийшов із кают-компанії й повернувся через п’ять хвилин, прихопивши з собою карту Галактики. Полосков розіслав її на столі, повідсовувавши чашки, і тицьнув пальцем у край карти.
— Тут, — почав він, — знаходиться система Медузи. Зовсім недосліджена. В ній є планети. Я пропоную летіти туди. Якщо капітан живий, то ми йому допоможемо. Якщо він загинув, ми принаймні знатимемо, де це сталося.
— Але ж він міг загинути у відкритому космосі, — заперечив я.
— Та що могло статися з великим капітаном у відкритому космосі?
— Вибух корабля, наприклад.
— А говорун лишився цілий?
— Ну, хіба мало що може статися!
Я мовчав. Урешті-решт, в експедиції були свої завдання, і невідомо, чи є взагалі які-небудь тварини в системі Медузи. Поки ми долетимо до системи й повернемось назад, мине весь час, відведений на експедицію. А ми ж нічого не знаємо, крім того, що сказав говорун.
Раптом капітан побував там, а загинув зовсім в іншій частині Галактики? Про це я й поділився зі своїми товаришами. Та чим більше я говорив, тим менше був упевнений у своїй правоті і тим більше розумів, що ні Полоскова, ні Алісу я не переконав.
— Добре, — сказав я нарешті, — піймав не піймав, а погнатися можна. Тільки спершу ми вирушимо на Шешинеру. Треба ж з’ясувати, хто такі скліси.
— Гаразд, — погодився Полосков, водячи пальцем по карті. — Це по дорозі. Крім того, ми зможемо зупинятися на інших планетах і шукати рідкісних тварин для зоопарку.
— Тепер спати, — мовив я. — Завтра зранку підйом відліт. Усі звірі нагодовані, напоєні?
— Так точно, товаришу начальник експедиції, — сказала Аліса, яка відповідала за годування звірів.
— А де алмазна черепашка? — спитав я.
— Щойно тут була, — відповів Полосков. — Де ж вона?
Ми згаяли цілу годину, обнишпорили весь корабель і знайшли алмазну черепашку тільки з допомогою індикатора, який відшукав її аж біля люка.
— Певно, втекти хотіла, — сказав Зелений. — Я ж попереджав. За цими черепашками дивись та дивись.
Індикатор пожовтів.
Я витяг табличку кольорових відчуттів індикатора, яку дала мені двоголова змія, і пояснив:
— Жовтий колір — недовіра.
— Не віриш черепашці? — перепитав Зелений в індикатора. — Я теж.
Індикатор став таким жовтим, що навіть світло ламп пригасло.
— Ну гаразд, — вирішив тоді я. — Зачинимо її в клітку.
Індикатор лишався таким же жовтим, але по спині в нього попливли чорні смуги. Таблиця повідомила нам, що чорні смуги на жовтому тлі означають незгоду.
— Ну добре, — сказав я. — Якщо ти такий недовірливий, ми її на ніч замкнемо в сейфі.
І тоді індикатор став щасливого темно-зеленого кольору.
Розділ 12
ТАКИЙ СУМНИЙ ВИНАХІД
Коли “Пегас” підлітав до планети Шешинеру, посилок і вантажів на ньому помітно поменшало.
Можна було ходити коридорами й не спотикатися об мішки, ящики і контейнери.
Ми проминули вже третину Галактики і опинилися в таких місцях, куди не заходять рейсові лайнери з Землі.
Планета Шешинеру лежить осторонь від великих шляхів. Її тваринний світ небагатий — ще триста років тому вона була голою і ненаселеною, але потім сюди прилетіли колоністи з Розодору і зробили на ній штучну атмосферу, посадили сади і розбили газони.
Ми б не стали гаяти часу на посадку, але доктор Верховцев ще на планеті Трьох Капітанів сказав нам, що чув про те, що на планеті Шешинеру водиться звір на ім’я скліс.
“Пегас” опустився на планету глибокої ночі, осторонь від тьмяних вогників невеликого міста.
Сідали ми тихо, щоб не розбудити городян і не злякати їх: на Шешинеру рідко прилітають кораблі, й дехто з шешинерійців їх узагалі не бачив.
Двигуни стихли, механік Зелений розчесав бороду і ліг спати, капітан Полосков лишився на містку, щоб унести поправки в застарілу навігаційну карту, Аліса писала листа бабусі, сподіваючись відправити його з Шешинеру, а я спустився в перший трюм, щоб вибрати порожню клітку для скліса й понагодовувати звірів.
На кораблі було тихо й тепло. Я майже нечутно йшов по м’якому килиму і думав про те, що треба буде запастися на Шешинеру водою і дістати вовни для павука-ткача-троглодита.
Гіллястий кущик чатував на мене за рогом, і я сказав йому:
— Спати негайно! А то завтра не поллю.
Кущик від жаху змахнув листочками й зашурхотів, утискаючись у свій відсік.
Зненацька я почув неголосне плямкання. Хтось заліз на склад, де зберігалася решта посилок. Я зупинився і прислухався. Невідомо, хто із звірів виліз із клітки, — адже не всякого візьмеш голими руками.
Я обережно заглянув у прочинені двері складу. Порожньо. Але плямкання стало гучнішим. Я зайшов у відсік. Плямкання долинало з-за дверей замкненої шафи-холодильника. Там зберігалися ананаси.
Мене здивувало, що ключ стримить іззовні — ніхто не міг залізти в холодильник і замкнути себе без ключа.
Я поволі простяг руку до ключа, повернув його і розчинив двері.
У шафі, тремтячи від холоду, сидів невеликий зелений чоловік і гриз гостренькими зубенятами ананас.
Чоловік із переляку підвів очі й притиснув ананас до грудей.
— Ви не смієте, — сказав він.
— Хоч би обчистили ананас, — відповів я. — І взагалі, як ви сюди потрапили?
— Повечеряти не дадуть спокійно! — мовив чоловік і зник разом з ананасом.
Я протер очі. Холодильник був порожній. Трьох ананасів на полицях бракувало. Хтось доторкнувся до моєї ноги, і я від несподіванки підстрибнув. Виявилося, це все той самий невгамовний кущик блукає по трюму.
— Негайно спати! — гримнув я на нього, хоч ніколи не гримаю на тварин і рослин.
Кущик підібрав віття і кинувся навтьоки.
Я знову поглянув на холодильник. Спиною до мене стояв зелений чоловік і намагався, підвівшись навшпиньки, стягти з полиці великий ананас.
— Стій! — вигукнув я.
Чоловічок оглянувся, і я збагнув, що це зовсім не той самий крадій, який три хвилини тому жував ананас.
— Не хвилюйтеся, — мовив чоловічок, — я маю дозвіл.
І він ураз зник, забравши ананас.
Такого дива я ніколи ще не бачив. У мене навіть голова замакітрилася. Я з дурного розуму заглянув у холодильник, наче хтось міг ховатися там, у глибині.
Тої ж миті мене штовхнули, на полиці стояв третій зелений чоловік.
— Не заважайте, — сказав він, — огрію. — І відразу ж потягся по ананас.
— Ну, це вже дідько його знає що таке! — обурився я. — Ви звідкіля?
— Я тут живу, — відповів чоловічок, узяв ананас і розтанув у повітрі.
