більшість їх могла дихати земним повітрям. Тільки під скляний ящик із бежевими жуками прийшлося підставити пічку, бо жуки звикли жити у вулканах…
— Усе ясно, — почув я голос Полоскова.
Про що він? Ах так, я задумався і зовсім забув — адже ми одержали сигнал біди.
— Сигнал іде з планети Шелезяка. Що ж у них могло трапитися?
Полосков відкрив останній том довідника планет і прочитав уголос:
— “Планета Шелезяка. Відкрита фіксіанською експедицією. Населена металевою культурою вельми низького рівня. Є припущення, що жителі планети — нащадки роботів, які врятувалися з невідомого космічного корабля. Відзначаються відвертістю й гостинністю. Проте дуже капризні й образливі. Корисних копалин на планеті нема. Води теж нема. Атмосфери нема. Нічого на планеті нема. Коли що й було, роботи все витратили й живуть бідно”. Так, — сказав Полосков, — не вельми цікава планета. Але що ж у них сталося?
— SOS, — не переставав повторювати радіоприймач. — У нас епідемія. Просимо допомогти.
— Доведеться збочити зі шляху, — зітхнув Полосков. — Не можна ж залишати в біді розумних істот.
І ми повернули до планети Шелезяка.
Аж коли ми побачили з космосу сіру, без повітря, гір і океанів кулю планети, Полосков нарешті зміг викликати тамтешнього диспетчера.
— Що у вас трапилося? — спитав він. — Чим ми можемо вам до помогти?
— У нас епідемія… — проскрипів голос у динаміку. — Ми всі хворі. Нам потрібен лікар.
— Лікар? — здивувався Полосков. — Але ж у вас залізна цивілізація. Можливо, вислати до вас механіка?
— Можна й механіка, — погодилися з Шелезяки. — Але лікаря теж.
Ми спустилися на рівне, припилене й пустельне поле космодрому. Давно ні один корабель не знижувався тут.
Коли пилюка вляглася, ми спустили трап і вивели всюдихід. Полосков залишився на кораблі, а Зелений, Аліса і я поїхали до довгої, низької, непривітної будівлі космовокзалу. Ні душі, ні тіні довкола. Якби щойно з ними не розмовляли, ніколи б не здогадалися, ще на планеті є живі істоти. На дорозі валялася відламана, іржава нога робота. Далі колесо з виламаними спицями.
Якось сумно було їхати серед такого запустіння. Хотілося навіть голосно крикнути: “Є хто живий?” Двері в космовокзал були розчинені навстіж. Всередині було теж пустельно і тихо. Ми вийшли з усюдихода й зупинилися в дверях не знаючи, куди йти далі.
У великому сірому динаміку, що висів під стелею, почувся шурхіт і вже знайомий скрипучий голос промовив:
— Підніміться сходами до маленьких чорних дверей. Штовхніть їх, і вони відчиняться.
Ми послухалися і знайшли вузькі сходи. Вони були круті й такі ж запилюжені, як і все довкола.
Сходи кінчалися маленькими чор-ними дверцятами. Я штовхнув дверцята, вони не піддалися.
Може замкнені?
— Штовхайте сильніше! — почулося з-за дверей.
— Дай-но мені, — попросив механік Зелений.
Він натиснув на двері плечем, ухнув, і вони з виском розчинились Зелений не втримався і влетів усередину.
— Так я й гадав, — мовив він похмуро на льоту і врізався в металевого жителя планети, що сидів за столом.
Робот був теж покритий пилом.
— Спасибі, що прилетіли, — подякував робот, піднімаючи руку щоб допомогти Зеленому підвестися. — Думав, не захочете до нас прилетіти. Не сподівався. Ніхто до нас не літає.
— У вас же дуже слабка станція, — поскаржився я. — Ми почули її тільки тому, що пролітали мимо. Це чиста випадковість.
— А колись наша станція була найпотужнішою в секторі, — мовив робот.
Тут щось загурчало в його залізному череві, і він закляк із відкритим ротом. Робот водив руками і мовчки благав про допомогу. Я поглянув розгублено на Зеленого, і той запевнив:
— Лікар тут не потрібен.
Він підійшов до робота і вдарив кулаком йому під підборіддя. Рот із брязкотом закрився, й робот сказав:
— Спаси…
Зеленому довелося ще раз грубо обійтися з роботом. При цьому він попередив:
— Попрошу вас широко рот не відкривати. Не вічно ж мені стояти над вами з кулаком.
Робот кивнув і говорив далі, ледь-ледь розтуляючи рота, щоб не заїло.
— Я послав сигнал SOS, — сказав він, — бо вже два тижні ніхто не приходить змінити мене на чергуванні. Я підозрюю, що всіх моїх земляків розбив параліч.
— А чому ви так думаєте?
— Тому що в мене самого ноги відібрало.
— І давно вас уразила така хвороба? — спитав я.
— Ні, не дуже, — відповів робот. — У нас узагалі в останні роки були перебої з мастилом, але все-таки ми сяк-так обходилися А після того як на нас розгнівався один чоловік і прокляв усіх страшним прокляттям, жахливий, таємничий параліч почав губити і малих, і старих. Боюся, що я — останній більш-менш здоровий робот на всій планеті. Але параліч добирається вже до серця. І, як бачите, навіть щелепу заїдає.
— Дай-но я погляну. Може, все-таки ви забули мастило поновити, — сказав з підозрою Зелений.
Він підійшов до робота й відкинув кришку в нього на грудях, засунув усередину палець, і робот захихикав:
— Лоскотно!
— Потерпіть, — суворо мовив механік. Він перевірив у нього шарніри на ногах і руках, випростався і сказав, витираючи хусткою руки: — Мастило є. Нічого не розумію!
— І ми нічого не розуміємо, — згодився робот.
Ми поїхали в місто. Заходили в будинки — довгі непривітні приміщення з рядами однакових нар. На нарах лежали однакові роботи, вкриті пилом. На лобі в них горіли індикаторні лампочки. Це означало, що роботи живі. Роботи водили очима, але поворухнутися не могли.
Нарешті, так нічого й не зрозумівши, ми повернулися на космовокзал і поклали у всюдихід важкого чергового робота. Він ще міг говорити. І ми відвезли його на “Пегас”, аби розібрати його там і перевірити, що за дивна епідемія вразила планету.
Робот сам допомагав нам його розкручувати, давав поради, яку гайку крутити, на яку кнопку натискати. Був робот занедбаний, брудний, але ніяких особливих пошкоджень відшукати ми в ньому не змогли. А взагалі службові роботи цього типу, давно зняті з виробництва в Галактиці, будувалися на віки й пристосовані були працювати і в глибокому космосі, й у вулканах, і під водою, й під землею. Тільки їх треба було час від часу змащувати, але це вони самі вміли робити. Нарешті на великому робочому столі в нашій лабораторії ми порозкладали деталі робота, а його голову поклали окремо, в кутку, і ввімкнули її в корабельну електромережу.
— Ну що? — спитала голова робота, коли Зелений скінчив розби рати його тіло.
Зелений знизав плечима.
— Що ж тепер робити? — спитала голова тихо. — Адже гине ціла цивілізація.
— Доведеться послати радіограму на Землю або на яку: небудь іншу велику планету, — мовив я. — Нехай пришлють звідти спеціальну експедицію та фахівців із хвороб роботів.
— Ну які в нас можуть бути хвороби! — вигукнула голова робота, і рот лишився відкритим.
Довелося мені підійти і стукнути його по підборіддю.
— Дякую вам, — сказав робот. — Та лишати нас без догляду шкода. Адже уявіть собі, жодної рухомої істоти на цілій планеті. Перша ж злива або повінь нас знищить назавжди — ми ж навіть не можемо
