я розплющив очі, то встиг помітити, що з високої стелі на нас опускається велика сіть. Не минуло й секунди, як ми були обплутані нею, мов пташенята.
І коли ми спробували розплутатись, борсаючись і заважаючи одне одному, згори пролунав гучний голос:
— Не рухатися! Ви в полоні!
Затуливши долонею очі від яскравого світла, я подивився в той бік, звідкіля чувся голос. По рівній блискучій підлозі велетенської печери до нас ішли товстун, на прізвисько Веселун У, і доктор Верховцев, який знову надів свого капелюха. В руках у них були пістолети, спрямовані на нас.
З другого боку підходило ще два чоловіки в чорних шкіряних мундирах.
— Кинути зброю! — наказав товстун. — Ну, кому кажу?
— Слухай його, — шепнув я Полоскову.
Тільки Полосков мав із собою пістолет.
Полосков витяг пістолет із кобури й кинув на підлогу. Пістолет гулко дзенькнув.
Сіть піднялася.
За кілька секунд, поки не підійшли наші вороги, я встиг огледітися. Пастка, в якій опинився наш “Пегас”, була величезною, але невисокою печерою. У ній на певній відстані один від одного стояли два кораблі — “Пегас” і “Синя чайка”. Між ними, освітлені сліпучим сяйвом прожекторів, ми здавалися мурашками на підлозі великої кімнати.
Я поглянув на моїх друзів. Полосков дивився на ворогів, що наближалися, і губи його витяглися в тонку ниточку. Зелений стиснув кулаки і став так, щоб загородити спиною Алісу. Аліса притислася до мене. А з другого боку до моєї ноги прихилився жовтий від страху індикатор.
— От і попалися, лебедики, — сказав Веселун У. — І дуже добре.
Він говорив без злості і навіть усміхався при цьому. Але у доктора Верховцева, який устиг перевдягнутися — скинути скафандр і надіти свого капелюха, — обличчя було зовсім нерухоме, як маска, і очі здавалися порожніми.
Аліса відійшла від мене на півкроку.
— Ти куди? — спитав я в неї.
— Я тут, — шепнула Аліса.
Двоє чоловіків у чорних мундирах тримали нас на прицілі, поки Верховцев за наказом товстуна підійшов до нас упритул і підібрав капітанів пістолет. Потім він швидко обшукав нас, проводячи холодними руками по боках і залазячи в кишені.
— Все гаразд, — мовив він тихо, — більше в них зброї нема.
— Та й звідкіля бути зброї? — засміявся товстун. — Вони ж лов лять метеликів. І не знали, що самі опиняться в пастці. Як і оцей ось. — Веселун У показав товстим, наче складеним із трьох сардельок, пальцем на “Синю чайку”. — Самі в пастку попалися! Ніхто не кликав! — і розсміявся. Потім наказав: — Надіти на всіх наручники.
Певно, наручники були заготовлені заздалегідь. Один із чорних людей відкрив сумку, що висіла в нього на плечі, й дістав звідти зв’язку блискучих наручників.
Поки він вовтузився, розбираючи наручники по парах, товстун підійшов до мене впритул і сказав, тицяючи в мене жирним пальцем:
— Ну що, не хотів віддавати говоруна, професоре?
— Не хотів, — відповів я.
— Поглянь на нього, — обернувся товстун до Верховцева. — Пошкодував говоруна для давнього друга! А де тепер пташка?
— Не знаю, — мовив я, хоч, звичайно, знав, що говорун залишився на кораблі.
Очевидно, говорун товстунові все одно був потрібен. І він сказав чоловікові в чорному:
— Піди оглянь “Пегас”.
Потім обернувся знову до мене й додав:
— За те, що ти, професоре, сказав мені неправду, ти будеш по караний. І дуже боляче. Мої помічники це вміють робити. Але не за раз, не зараз… Надіньте на них наручники. Ніколи не можна їм до віряти.
Чоловік у чорному мундирі підійшов до мене і клацнув наручниками. Руки мої були скуті.
— Далі! — наказав Веселун У.
Його помічник підійшов до Полоскова. Він рухався розмірено і діяв так точно й розсудливо, що в мене з’явилася підозра, чи не робот це.
— Далі, — сказав товстун.
Наручники клацнули на руках у Зеленого.
— Далі!
Помічник нахилився до індикатора й зупинився в нерішучості. У індикатора десять ніжок, і всі такі тонкі, що їх не закувати в наручники.
— Бовдур! — крикнув товстун. — Дівчиську надінь! — Він огляувся: — А де дівчисько?
Аліси ніде не було.
Розділ 20
У ПОЛОНІ
— Де дівчисько? — метушився Веселун У, і посмішка злетіла з його обличчя, і дивно було бачити, як його короткі товсті руки метались і смикалися окремо від тіла.
— Яке дівчисько? — спитав один із чорних мундирів.
— Тут було дівчисько! — кричав товстун. — Його звали… як його звали? — Він дістав із кишені записник і прочитав по складах: — “А-лі-са”. Де Аліса? — Цього разу він дивився на мене.
— Яка Аліса? — спитав я якомога спокійніше.
А в цей час я сушив собі голову, як вона зуміла втекти. Адже ми стоїмо на відкритому місці, навіть сховатися нема куди.
— Було дівчисько, — наполягав товстун. — Я його бачив. Ти його бачив? — спитав він у Верховцева, який стояв, опустивши руки, і наче спав з розплющеними очима.
Той чоловік у чорному, що ходив на “Пегас” по говоруна, повернувся назад. Він волік птаха, взявши його за ноги, і голова говоруна теліпалася, мало не дістаючи до підлоги.
— А, знайшов! — зрадів товстун. — Відкрути йому голову.
— Що? — спитав той.
— Голову, кажу, йому відкрути. Він нам більше не потрібен.
— Ні в якому разі! — обурився я. — Не можна говоруну голову скручувати. Це, можливо, останній говорун на землі.
Індикатор від обурення посинів і кинувся на тонких ніжках до говоруна, прагнучи, певно, його звільнити. Але Веселун У помітив це і розсміявся.
— І ти туди ж? — сказав він і спритно, як для такого опецька, вивернувся й підставив індикаторові ніжку.
Індикатор упав і почорнів від образи.
— Ну, — повторив товстун чоловікові в чорному, — ти чого час гаєш? Я ж сказав, більше говорун нам не потрібен. Відкрути йому голову.
Не знаю, зрозумів говорун товстуна чи ні, та він затріпався в руці у чорного чоловіка й заговорив незнайомим мені голосом:
— Птах говорун охороняється законом планети Блук як дуже рідкісне й цікаве створіння.
Полювання на говорунів заборонене, і ті, хто порушує це правило, підлягають штрафу й громадському осудові.
— Та замкни ти йому пельку! — заверещав Веселун У. — І без нього клопоту повна голова!
